fbpx

“Уже кому, а тобі сором таке казати, сестро” – говорить Надія і дивиться з таким розчаруванням, ніби я й справді, чого не хорошого надумала. От ніхто мені не скаже що беру не своє, то чого така в сестер реакція?

“Уже кому, а тобі сором таке казати, сестро” – говорить Надія і дивиться з таким розчаруванням, ніби я й справді, чого не хорошого надумала. От ніхто мені не скаже що беру не своє, то чого така в сестер реакція?

Нас у сім’ї було троє сестер. Чому було? Бо бачу, що йде до того, що через усе це я втрачу і родину і сестер своїх. Прикро, що ще й мене винною усі вважають, хоч вини за собою я не відчуваю.

Почну здалеку, аби було зрозуміло, чого о я так зробила. Бачте, у нашій родині завжди була одна дитина, хоч нас і троє було у батьків. Ольга була найкращою і найкрасивішою. І хай щоби вона не робила і як би ми не старались, та от отримати і дещицю уваги, яку вони саме Олі надавали – не могли.

Ми із сестрою пішли навчатись, то тато і мама одразу сказали, що допомогти нам не в змозі. Тож ми на державному були і вчились гарно, бо розуміли, що інших варіантів не маємо. Ще й працювати мусили, бо тато і мама нам ні копійки не давали.

А от Ольга навчатись не хотіла зовсім, але батьки за неї платили, й працювати не дозволяли “бо вчиться”. Хоч нас і троє у батьків було, та квартиру вони придбали тільки Ользі, бо та швидко заміж вийшла і так само швидко ощасливила їх онуками.

Звісно, я мала жаль на батьків через таке ставлення, та все ж любила їх, бо хто батьків обирає? Навіть, коли поїхала із чоловіком за кордон на заробітки на житло собі заробити, все одно гроші і передачі їм надсилала, бо ж то тато і мама.

Двадцять сім років минуло. Нещодавно, якось дуже швидко, одне за одним, не стало наших батьків. Ходили своїми ногами, ніби все добре було, а на ранок уже й відспівали.

Коли провели в останню путь тата, я помітила, що Ольга приїхала з двома великими торбами. На другий день ще й бус із речами сестри на подвір’я прибув, по всьому виходило, що вона вирішила жити у домі батьків.

Виявилось, що вже більше трьох років Ольга переїжджає з одного хостелу до іншого. Квартиру подаровану батьками вона продала, гроші поділила між дітьми. Була між ними розмова про те, що Ольга житиме біля сина, та невістка свекруху швидко виставила за двері. Донька маму і не впустила, бо квартира маленька а їх там і так четверо жило.

Мене підняло і поставило. Мало того, що батьки усе життя все у Ольгу вкладали, квартиру їй придбали, то тепер ще й дім їхній їй віддати, бо їй треба більше від усіх?

— Продамо і на трьох розділимо, – сказала я одразу. – Хоч раз зробимо справедливо.

Але раптом, проти мого рішення повстала друга моя сестра Надія. Несподівано вона стала на захист Олі і ще й мене соромити почала:

— У тебе все є, чого тобі ще той дім у селі перед очі? Ти в ньому жити будеш? Дітям твоїм він потрібен? Ну вже кому сором серед нас, що говорити, то це тобі. От направду кажуть, що бідний останнє віддасть, а з багатим краще й не заходити.

Двоюрідні сестри, тітка і ті давай мене повчати і казати, що я повинна сестрі меншій поступитись, бо в неї скрута у житті.

От тільки я ж чужого не прошу, не забираю ні в кого нічого – за своє стою. Чого ж така реакція мені цікаво?

От ви б на моєму місці хіба не так би зробили?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page