fbpx

В дверях квартири стирчав папірець, я його розгорнула вже тремтячими руками, бо такі папірці ніколи не несуть нічого хорошого. І правда. Зайшла до хати і не знала, що ж казати чоловікові, як виправдатися і пояснити все

Я ніколи не мала проблем з кавалерами, але женитися вони зі мною не хотіли. Погуляють деякий час і далі йдуть до інших дівчат.

Спочатку мама мені забороняла йти на вулицю через це, а потім вже й змирилася – що ж вже поробиш, коли така доля.

Я ставала все старшою і старшою, всі подруги, гарні й не дуже, заміж вискакували за моїх же кавалерів, а я була сама.

На роботі так само все було глухо і кавалери хоч і були, але женитися й не думали, а дружина директора приходила на роботу чи не кожен день, щоб я часом на нього не глянула.

Мама тоді мене впросила, щоб я поїхала в інше місто і може там я когось собі знайду, хто мене не знає і я так і зробила. Мені дали маленьку кімнатку в гуртожитку, де я на кухні й познайомилася з Богданом, Бодиком.

Я звикла, що на мене завжди звертають увагу, а цей собі спокійно ходить по кухні й не запитає де я живу, як звати, де працюю. Так, наче мене й нема!

Я пробувала й яскраво вдягатися, але тут просто глухо. До мене черга з чоловіків стає, а я нікого не хочу бачити, крім Богдана!

Отак я його якось на кухні побачила і кажу:

– Ходіть до мене на суп з фрикадельками, що ви тільки яйця варите та сосиску.

– Та не зручно, – каже він.

– Я ж вас не з’їм, – кажу вже я йому.

Він прийшов і з таким апетитом наминав все, що я приготувала, що я зрозуміла – він таки зверне на мене увагу.

Далі він приносив продукти, які я просила, і я готувала вечерю на нас двох, а далі вже дійшло до того, що він мені запропонував вийти за нього заміж. Просто, сиділи вечеряли і він так буденно каже:

– А давай розпишемося?

Я закашлялася вся, сльози потекли, ну, думаю, після такого точно забере слова назад, а він і далі так просто каже: «Згодна?».

Звичайно, я була згодна! Весілля було маленьке, мої батьки і його та брати з сестрами.

Далі нам дали квартиру, як молодій родині і я вже почала там лад наводити, все гарненько щоб було і ось – записка!

«Всі знають вашу дружину і чим вона займалася в своєму місті. Спитайте її самі, як не вірите»

Без підпису, але видно, що якась жінка. Хтось мене й тут знайшов.

Я сиділа в темній квартирі і все думала, що ж робити? Це ж буде не перша і не остання записка. Це ж комусь треба аби я ніколи не була щаслива.

І я вирішила, що не буду ховатися і все розкажу прямо, як було. Може, я не дуже сильно розбиралася в своїх кавалерах, але я тепер не така.

Запхала записку назад у двері і пішла бродити по місту до того часу, доки Богдан прийде з роботи.

Чесно кажу – йшла і ноги підгиналися. В дверях записки не було, значить, прочитав.

Зайшла в квартиру, на кухні було світло і пахло смаженою картоплею і капустою квашеною.

– Де ти ходиш, – спитав мене Богдан, – Я зголоднів, а тебе нема.

– Я хотіла тобі сказати, – почала я.

– Потім скажеш, ходи поїмо.

Ми мовчки їли і я не знаю, як могла проковтнути, бо в роті було сухо, мов в пустелі. Вирішила, що помию посуд і тоді скажу.

В смітнику побачила порвані клаптики, то була записка.

– Я тобі хотіла сказати, – далі почала я голосом робота.

– Давай пізніше, я передачу дивлюся, – сказав чоловік і потягнув мене сісти поруч.

Дивилася і нічого не чула й не бачила. Що він думає? Що він зробить?

Коли лягали спати, то я знову почала казати:

– Я тобі маю сказати.

– Давай спати, мені завтра рано на роботу, – він мене міцно обійняв і так заснув.

І я подумала, що інколи трапляються такі люди, які тебе розуміють без слів. І щасливо розплакалася.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page