Я ніколи не мала проблем з кавалерами, але женитися вони зі мною не хотіли. Погуляють деякий час і далі йдуть до інших дівчат.
Спочатку мама мені забороняла йти на вулицю через це, а потім вже й змирилася – що ж вже поробиш, коли така доля.
Я ставала все старшою і старшою, всі подруги, гарні й не дуже, заміж вискакували за моїх же кавалерів, а я була сама.
На роботі так само все було глухо і кавалери хоч і були, але женитися й не думали, а дружина директора приходила на роботу чи не кожен день, щоб я часом на нього не глянула.
Мама тоді мене впросила, щоб я поїхала в інше місто і може там я когось собі знайду, хто мене не знає і я так і зробила. Мені дали маленьку кімнатку в гуртожитку, де я на кухні й познайомилася з Богданом, Бодиком.
Я звикла, що на мене завжди звертають увагу, а цей собі спокійно ходить по кухні й не запитає де я живу, як звати, де працюю. Так, наче мене й нема!
Я пробувала й яскраво вдягатися, але тут просто глухо. До мене черга з чоловіків стає, а я нікого не хочу бачити, крім Богдана!
Отак я його якось на кухні побачила і кажу:
– Ходіть до мене на суп з фрикадельками, що ви тільки яйця варите та сосиску.
– Та не зручно, – каже він.
– Я ж вас не з’їм, – кажу вже я йому.
Він прийшов і з таким апетитом наминав все, що я приготувала, що я зрозуміла – він таки зверне на мене увагу.
Далі він приносив продукти, які я просила, і я готувала вечерю на нас двох, а далі вже дійшло до того, що він мені запропонував вийти за нього заміж. Просто, сиділи вечеряли і він так буденно каже:
– А давай розпишемося?
Я закашлялася вся, сльози потекли, ну, думаю, після такого точно забере слова назад, а він і далі так просто каже: «Згодна?».
Звичайно, я була згодна! Весілля було маленьке, мої батьки і його та брати з сестрами.
Далі нам дали квартиру, як молодій родині і я вже почала там лад наводити, все гарненько щоб було і ось – записка!
«Всі знають вашу дружину і чим вона займалася в своєму місті. Спитайте її самі, як не вірите»
Без підпису, але видно, що якась жінка. Хтось мене й тут знайшов.
Я сиділа в темній квартирі і все думала, що ж робити? Це ж буде не перша і не остання записка. Це ж комусь треба аби я ніколи не була щаслива.
І я вирішила, що не буду ховатися і все розкажу прямо, як було. Може, я не дуже сильно розбиралася в своїх кавалерах, але я тепер не така.
Запхала записку назад у двері і пішла бродити по місту до того часу, доки Богдан прийде з роботи.
Чесно кажу – йшла і ноги підгиналися. В дверях записки не було, значить, прочитав.
Зайшла в квартиру, на кухні було світло і пахло смаженою картоплею і капустою квашеною.
– Де ти ходиш, – спитав мене Богдан, – Я зголоднів, а тебе нема.
– Я хотіла тобі сказати, – почала я.
– Потім скажеш, ходи поїмо.
Ми мовчки їли і я не знаю, як могла проковтнути, бо в роті було сухо, мов в пустелі. Вирішила, що помию посуд і тоді скажу.
В смітнику побачила порвані клаптики, то була записка.
– Я тобі хотіла сказати, – далі почала я голосом робота.
– Давай пізніше, я передачу дивлюся, – сказав чоловік і потягнув мене сісти поруч.
Дивилася і нічого не чула й не бачила. Що він думає? Що він зробить?
Коли лягали спати, то я знову почала казати:
– Я тобі маю сказати.
– Давай спати, мені завтра рано на роботу, – він мене міцно обійняв і так заснув.
І я подумала, що інколи трапляються такі люди, які тебе розуміють без слів. І щасливо розплакалася.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
