Слухаючи такі історії розумієш, що людські сльози не падають на землю, а кличуть про відплату.
Цю історію мені розповіла бабуся і було це в час Другої Світової, коли по сільських хатах в криївках зимували «хлопці з лісу», а люди скидалися їм харчами.
Були й такі, що вивідували про такі хати та повідомляли совітам і тоді падала кара і на самих хлопців і на родину, яка їх прихищала: родину висилали в Сибір, а хлопців, як лишалися живі, чекала кара.
Маленьке село було утикане такими криївками, воно було біля лісу, дороги доброї не було, тому про якесь викриття «хлопці з лісу» не сподівалися.
Але завівся зрадник і видав їх, спеціально йшов в район аби повідомити в кого та скільки є хлопців. Ту хату накрили…
Бабуся розказувала, що тяжкі слова впали на того чоловіка, який мав троє малих дітей:
– Не будеш мати роду доброго і не буде на твоєму місці нічого рости, окрім кропиви!
Чоловік, якого звали Бойко, лиш засміявся, він мав за видачу добрі гроші і змін перезимувати з сім’єю, а більше його нічого не цікавило. Його мало цікавило за що ті хлопці борються:
– В мене в хаті шматка хліба нема, а ви годуєте та збираєте по людях харчі. Чого мені не дати? Я що не людина? Чого мені ніхто не допомагає і нікого не стискає серце за мої малі діти?, – говорив він.
Проте, Бойко зиму не перезимував, бо стався з ним нещасний випадок. Його дружині випало бачити на власні очі, як зводиться доля їхніх дітей.
Першою заміж вискочила Гануся, красива дівчина з чорними бровами. Вона привела на світ двійко діток, але не було у них долі – любили, що син, що донька оковиту більше, ніж своїх половинок та дітей.
Від такого злягла Гануся та не підводилася і бачила, як її діти стають в селі приказкою. А її онуки покинули Україну та не верталися до батьківського дому.
Середульша донька Марія вийшла заміж на чуже село, бо й вроди тої не мала і слава та поговір пішли швидко. Але й там вона повторила долю своїх двоюрідних сестер. Донечка, яку вона привела на світ, не бачила у мамі турботи, а бачила лише її щасливе обличчя, коли були гроші і зле зранку.
Але це не викликало в неї нічого іншого, як піти по материній дорозі. Ховала Марія свою доньку молодою, бо організм не витримав, але це мало до неї доходило. Її й далі турбувало питання грошей на генделик.
Найменший син лишився при матері доживати віку, але не потішив неньку ні молодою дружиною, ні онуками. Ходив бобелем по селу та робив роботу, яку йому задавали люди – копати, садити, збирати урожай за ту ж плату, що й його сестра Марія.
Мати довго жила на світі, бачила через вікно, як заростає кропивою її розсадник, де колись цвіли чорнобривці, стежка, по якій бігали діти. Ніхто не приходив провідати жінку і вона вікувала на старому ліжку з вікном, що було протерте кволою рукою в одному місці. Через цю невеличку плямку вона й бачила день та ніч, зиму і весну.
Коли її не стало, то син розібрав її невеличкий прилисток і спалив, бо потрібні були дрова, а він не мав грошей купити дров.
Він і далі ледве соває ноги по селу і чекає свого часу, не раз говорить, що жаліє, що має таке міцне здоров’я, бо так далі жити й собаці не хочеться.
– Отак, Любочко, -каже бабця, – Людські сльози й зробили таку долю цим людям і правду пише в святому письмі, що буде аж до сьомого коліна покарання.
Від цього стає моторошно, бо я сто разів ходила попри ту хату і сама бачила з дитинства, як поволі зникає все навколо старої хати: маленька кухня, стайня, паркан… Тоді ми лякали один одного, що там живе відьма і намагалися якомога швидше бігти попри неї. А то, виявляється, отака історія.
Фото Ярослава Романюка.
