В моєму домі нині оселилось мале дитя похилого віку. Капризний, завжди не задоволений ще й уваги потребує постійної. Та ще я якось терпіла і входила в положення поки не почула його розмову телефонну.
Коли ми забирали не здорову свекруху жити до себе, разом із нею приїхав і її чоловік. Не батько мого чоловіка, не вітчим, а саме чоловік з яким вона останні п’ять років у парі була.
Я ще тоді здивувалась і не зрозуміла, чого то він до нас переїздити надумав. Але намалювала собі кохання і те, що не хоче він свою Інночку покидати. Ага! Розмріялась.
Сама свекруха мого чоловіка виховувала. Ні батька у неї, ні матері. Мала кавалера, кохання було, та як тільки його мама почула про те, що скоро бути їй бабусею, так і зробила все від неї залежне, аби син іншу узяв за дружину.
Я й не уявляю як, але вона впоралась і сину дала освіту. Вже коли ми із Сашком одружились і в нас діти з’явились, лиш тоді моя свекруха дозволила собі життя особисте влаштовувати. Так у її домі з’явився Семен.
Чи то він однокласник, чи перше кохання, та от дуже вже Інна Іванівна його бавила. Їсточки на блюдечку, питочки подасть, посолить, почухає, прибере за ним.
А той за роки шлюбу лиш добрів та набирався впевненості у власній неповторності. Ще й гримне на свою жінку, як йому що не так і не до вподоби. А свекруха моя годить і все його “зайчиком” кличе.
І от тепер той “зайчик” у нашій хаті. Думала, він буде допомагати нам із чоловіком, бо ж не здорова свекруха, двоє дітей, господарка, робота. Але, забагато я думала, скажу вам.
— А чого каша така гаряча? – сидить Семен над тарілкою, – Як таку їсти, вогонь же?
Поруч мої діти дмухають в ложку і їдять, чоловік уже й повечеряв, а Семену загаряче. І дивиться ж на мене так, ніби то я повинна була що зробити, аби йому їсти було зручніше.
— Мені те ліжко затверде, так і спину прихопить, я знаю, – знову починає жалітись, – Вчора от, ледь підвівся. У вас зручне, я пробував. Треба мінятись.
Свекруха ж моя хоч сама ледь ходить, а з нього порошинки здмухує. Просить у свого сина за того Семена, мов за дитя мале. Чоловік мій не задоволений, хоче того дядька на місце поставити, а Інна Іванівна в очі заглядає і лиш повторює:
— Синочку, ну, будь ласкавий.
А це, вийшла я до собаки ввечері їсти дати. Не знаю, чи то я тихо йшла, а чи Семен так захопився мріями своїми, що й не почув мене, але вийшло, що почула я розмову його із сином:
— То коли кажеш переїдете уже? У вівторок, так? Ну мені ж треба знати коли Інні казати. Чого то не зручно, що за вигадки? Та хата порожня стоїть. Я собі тут буду жити, а ви в тому домі. У Інни син із жінкою мають свій дім, нащо їм мамин? Діти? Та поки вони виростуть, то вже за ту хату й забудеться. Не виставлять же вас на вулицю? Інна не дасть.
Нащо я тільки все те чула? З голови та розмова не йде який день. Як розкажу чоловіку, то Семен аж п’ятками буде блистіти у відомому напрямку. Воно і правильно, але ж Інна Іванівна своїм Семенчиком живе.
Шкода мені ту жінку, бо не знала вона щастя жіночого, от і горнеться до цього чоловіка. Видно, що кохає. Як правда стане відомою, лячно і уявити, що то буде із нею.
Але ж і залишати все як є не можна, я вважаю. Дім там старенький і вартує тисяч 20, як продати, але ж вартує.
От як бути, підкажіть?
Головна картинка ілюстративна.