Я вважаю себе ще доволі молодою жінкою, але от ноги мені ніяк не слухаються, тому я не можу бути в селі цілий рік. Ледве на літо мене донька відпускає і то часто телефонує та приїздить на вихідні:
– Мамо, аби ви нічого не робили, ми приїдемо та все зробимо! Вже всядьтеся!
Я погоджуюся, але де ж я хочу сидіти? Я вже й так сиджу і лиш собі кілограми набираю, тому в селі я ходжу, до кожної рослинки балакаю, підживлюю і підливаю, лиш би росла, жила, бо яке то життя коротке.
Ще вчора дитиною по цьому подвір’ї бігала, а тепер ледве з палицею ходжу.
І ось у мене нові сусіди, я б не звернула уваги, але дівчинку так само звати, як і мене – Наталка. Я аж усміхнулася, коли почула, як мати її кличе:
– Наталко, ану до хати, бо зараз дядько Толик приїде, знову будеш нам попід ноги плутатися!
І тут усміх зійшов з мого лиця… Я вже чула таке в своєму дитинстві, і про дядька Толика… Цікаво чи матір, часом, не Світлана звати?
– Світлано, я вдома, – почувся й чоловічий голос і я присіла…
Перед очима стало моє дитинство. Мама й тато і я, походи на річку, тато несе мене на плечах, а мама відганяє оводів.
Не довго тривало моє щастя, бо мама завжди питала тата за гроші, а він казав, що затримують.
– Я на що маю вас годувати, – бралася в боки мама, – На одній картоплі та квашеній капусті далеко не заїдеш! Ти не можеш, як інші, на заробітки податися?
І таки тата вмовила, але тут з’явився чогось у мами дядько Толик, який завжди мав для мами якусь коробочку, а для мене шоколадку. І так чогось сталося, що мама вибрала шашлики з ним, а не річку з татом.
Вже потім вітчим на тих шашликах закладав за комір так, що слів не добирав і ми до пізньої ночі ходили з мамою попри будинок.
Я сто разів мріяла, щоб тато вернувся і забрав нас. Адже мама не була з ним така радісна, як з татом, хоч гроші й були.
– Я тобі стільки грошей даю, а ти як була селом, так і залишилася!, – казав вітчим, коли ми переїхали до нього,
– Де ти їх діваєш?
– Наталі треба купити було взуття і форму, – опускала очі мама.
– Я твою дитину годую, стільки грошви трачу, а вона мені й не усміхнеться! Все рве і дере, щоб я ще більше на неї тратив. Віддяки ніякої! Або ти її виховуєш, або я за це візьмуся!
Росла я в строгості і геть без розкошів, в мами був одяг і ми навіть їздили відпочивати на курорти. Наче все як хотіла мама. Але вітчим мав і інших, а мама робила вигляд, що все добре…
За цими думками я й не помітила, що біля мене сіла дівчинка.
– Я вас тут не бачила, тут моє місце, – сказала мені вона.
– Ти часто сюди приходиш, – питаю її я.
– Часто, коли цей приїжджає.
– Не любиш вітчима?
– Він мені не вітчим… Тато кращий, але мама цього не бачить.
– А хочеш все вернути, як було?, – спитала я дитину і наче й себе.
– Хочу!
– Тоді телефонуq до тата і проси аби тебе звідси забрав, разом з мамою, – я простягла дитині телефон.
Чоловік на тому кінці був схвильований і казав, що вже їде. Ми сиділи з Наталкою і чекали тата, в хаті чувся догідливий голос Світлани і регіт Толика. Потім біля будинку загальмувала машина, Наталка кинулася до батька, вийшла Світлана, далі звідти поїхав Толик.
Так і в моєму житті мало бути, якби я тоді захотіла жити з татом, але я хотіла мами…
Ось так я «вернулася» в минуле і мені на душі посвітліло.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
