Я думала, що міцнішої пари не буде за нашу. На нашу першу річницю весілля ми купили ділянку під будинок і пообіцяли собі, що збудуємо дім для нас усіх. Я планувала мати трьох дітей, після того, як ми матимемо на що їх виховувати.
Але чомусь так сталося, що вже все зробили і заробили, а дітей нема.
Думаю, що ми одночасно з тією Анжелою зрозуміли, що будемо мати дітей. Я не хотіла нічого виясняти, я хотіла одного – аби цього разу мені все вдалося, тому я виключила телефон і поїхала в наш дім. Продукти купувала в місцевому магазині, двічі в тиждень приходила одна жінка і приносила свіже молочне та овочі.
Приходив і чоловік, але я сказала, що якщо він переступить поріг дому, то я за себе не ручаюся і він відступив. Як він жив ввесь цей час мені було не відомо і я не хотіла знати. Я була безмежно щаслива, що у мене буде дитина і на її прожиття я вже й так заробила і ще зароблю, якщо буде треба.
Бог був добрим до мене і я привела на світ чудову дівчинку, мене дуже підтримала мама і тато, я ні про що не хвилювалася.
Про дитину дізнався і Максим, приїхав і відтоді почав привозити підгузки і продукти. Він дуже просився назад, казав, що помилився і ніколи більше нас не покине.
І я погодилася, адже за ці роки між нами було багато хорошого.
Мені здавалося, що я перевернула цю сторінку і більше ніколи про неї не згадаю.
Але я ж казала, що містечко у нас мале.
Оскільки ми були обидві мами, то й до педіатрів так само мали ходити. І тут почалося.
Анжела себе не стримувала, вона як бачила мене, то було наче у експерименті про собак Павлова, моментально вона втрачала пристойність і вела себе так, наче не я, а вона законна жінка Максима.
– На кого ти мене проміняв?, – казала вона йому, де тільки бачила нас разом, – ти дивися, як вона виглядає, а як я! Я подарувала тобі сина, а вона ні!
Максим йшов її заспокоювати, але мені не це було важливим. Я дивилася, як вона їде з тією коляскою, як не дивиться на дорогу, і я хвилювалася за ту дитину. Вона ж ні в чому не винна.
Коли ж наступного разу ми побачилися в черзі до педіатра, то я вже була тверда в своєму рішенні.
Розумієте, Анжела встигла й нафарбуватися, начепила вії, нігті червоні, а от малюк був так-сяк одягнений, а те, як вона брала його на руки, то я вже розуміла, що так не повинно бути, це ж не іграшка.
– Максиме, ти маєш подати на спільну опіку, дитина не має рости в такій напруженій атмосфері. Як вона веде себе з ним удома?
Ми звернулися до адвоката і діло пішло. Максим фільмував свої відвідини, що дуже пригодилося в вирішенні справи.
А ще дуже допомогла поведінка Анжели, яка на суді вже себе не стримувала. Оголосила, що хотіла гарно жити, а не витирати соплі дитині двадцять чотири години на добу.
– Забирай, дуже мені треба!, – сказала вона на прощання.
Тепер у мене двоє дітей і я думаю, що хотіла б взяти всіх діток, які потребують піклування. Не розумію, чому жінки думають, що дитина – це якийсь інструмент для досягнення цілей, а не Божий дар і радість.
Анжела скоро переїхала з нашого міста, бо зі своїм проявленим характером стала не дуже цікава багатим одруженим чоловікам.
Наші діти дуже дружні, їм вже по п’ять років, вони один без одного ні ногою, Стасик називає мене мамою і я рада, що дитина нарешті відчуває любов мами і тата.
Я розумію, що цю історію таки дитині хтось розповість, але не хочу йти з нашого дому, кудись тікати і ховатися. Ми щасливі і чому хтось має своїм язиком це тривожити? Але розум таки каже про виїзд і бажано за кордон, чи що б ви порадили? Чи можна втекти від минулого?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
