Я любила Ярослава Михайловича до безпам’ятства. Такий інтелігентний чоловік, старший за мене, але хіба вік мав значення, коли його голос мене до мурах пробирав?
Коли його очі снилися мені щоночі і впізнавала я його по ході, одразу підскакувала і віталася:
– Доброго ранку, Ярославе Михайловичу. Кава готова.
– Що б я без тебе, Олечко, робив, – і підморгував мені.
Ох… мрії, мрії…
Всі пліткували, що Ярослав Михайлович переживає кризу в стосунках, жінка в нього з характером і дітей забрала та вертатися не збирається.
Чим не шанс для мене?
Я старалася все більше і більше, і одного вечора, Ярослав Михайлович прийшов в мою маленьку однокімнатну квартиру.
Все сталося так швидко, я й не зрозуміла, як мені тепер з ним себе вести. Тому по інерції говорила «ви», а він сміявся. Ми одружилися через рік і я почала жити в його квартирі.
Звичайно, що й тут я старалася, щоб все було чисто та смачно, чоловік дуже цінував накрохмалену сорочку та чисте взуття, тому я все чистила, мила та крохмалила.
А потім я зрозуміла, чому дружина пішла від Ярослава Михайловича.
Він тримався до нашого весілля, вірніше розписки, а потім взявся за старе. Але я вірила, що моя любов його змінить, вилікує. Тепер всі сили я тратила на те, щоб ніхто не здогадався.
Зранку міцна кава, багато одеколону, ситний сніданок, і все чисте та сяюче, щоб на роботі всі були захоплені Ярославом Михайловичем.
А далі я зрозуміла, що при надії.
Чоловік зрадів і сказав, що це буде стимулом для нього, щоб кинути, але він не забрав мене з дитиною, бо не зміг навіть встати.
Хата без моєї присутності була схожа на бар. Чоловік далі клявся, що все буде добре.
Я виварювала простирадла, мила підлоги, вивішувала на балкон матраци сміливо, адже все могло виглядати, наче то дитина наробила… Довгих вісім років такого життя, ретельно вимитого життя.
Донька це все бачила і сприймала як належне, але не розуміла, чому дітки в дворі її дражнять за плями на матрацах…
В п’ятдесят років чоловік вирішив серйозно взятися за себе, полікувався. Поїхав на курорт і приїхав звідти з любкою.
– Ти мене в житті не влаштовуєш, Олю. Ти гарна мама і господиня, але як жінка, тобі далеко до будь-кого… Мене таке не влаштовує, тому я хочу іншого життя, я ще чоловік молодий.
Любка усміхалася і вже приміряла мій халат на себе… Такого ж чоловіка собі підчепила, ще й не п’є!
Я дивилася на Ярослава і думала, яка ж це має бути самооцінка в чоловіка аби думати, що після всіх прибирань за ним, я мала його шалено кохати.
Любці дісталася квартира і тверезий чоловік, а мені моя стара квартира та донька.
А ще відчуття того, що мене обманули… Я б дуже хотіла знати, хто ж то сказав, що кохання все зцілює, що діти змінюють… Чого ж у мене все отак? Я ж була просто бездоганною, старанною…
Мої молоді роки пролетіли, а цей чоловік усміхається й так зверхньо каже, що я ще й якась не така?
Треба було жити далі, працювати і ростити доньку, але сили вже не було на любов та прийняття. Просто хотіла аби мене не чіпали ні з питаннями, про цукерки, ні з вирішенням задачки, ні з тим, що з подругою посварилася…
– Ти сама маєш все робити! Сама! Відстань від мене! Ти вже доросла!
Моя десятирічна донька нічого не розуміла…
І я не розуміла… Я просто себе жаліла… Хотілося лягти в ліжко і щоб ніхто не чіпав і спати, спати, спати…
«Ось ще трохи і вона піде в інститут і я матиму спокій… Ось ще трохи і вона вийде заміж і я матиму спокій…»…
Я була щаслива лише тоді, коли була сама в тиші… Заміж більше не вийшла, бо в голові дзвеніли завжди Ярославові слова з насмішкуватих уст.
Фото Ярослава Романюка
