Мені б хотілося сказати, що він просто задурив мені голову. Але я була в такому віці, що ті дев’ятнадцять, що й сама була рада себе дурити. Мрії про велике кохання, як в кіно, про квіти і вітер в волоссі.
Все це мені давав Руслан!
Він дуже гарно залицявся, от вмів і досі вміє, і слова гарні говорити, і замилювати очі.
І я повірила, що це саме те. Без роздуму вийшла заміж і одразу ж зрозуміла, що при надії.
– Ого, – сказав новоспечений чоловік, – Це ж треба на роботу влаштовуватися!
– Та у тебе ж є гроші, – наївно сказала я.
Це потім я дізналася, що гроші, які він так щедро на мене витрачав, йому висилала мама, яка вже в той час працювала в Чехії…
Я ж жила з бабусею в двокімнатній квартирі, батьків у мене не було.
По-правді, бабуся пробувала мені говорити, що треба найперше подумати про освіту, придивитися до хлопця, але я тільки махала рукою:
– Чому ви не можете просто за мене порадіти? Я його кохаю, він мене! Але ж ні, треба бубніти про якесь житті і якісь гроші!
Бабуся зітхнула і переїхала в село до сестри, а ми почали жити самі в квартирі.
Руслана на довго не стало на роботі, то йому зарплату затримали, то скільки тої зарплати, а він на когось горбатитися не буде. Рятували гроші, які висилала його матір, але й ті тримав Руслан і видавав мені невеличку частинку, аби вистачило на їжу і комуналку.
З появою близнюків справи пішли ще гірше. Я реально не могла справитися сама з двома дітьми, а Руслан мені не допомагав, бо це не чоловіча справа. Він казав, що ходить на роботу, але я не бачила, щоб з цього були якісь гроші.
Зате він приносив виправдання:
– Прогоріли.
– Зарплату урізали вдвічі через чужі промахи.
– Цього місяця затримують.
Я була повністю на його стороні і підтримувала, що такі-сякі мого єдиного і неповторного чоловіка не цінують!
А потім раптом в Руслана з’явився автомобіль. Не щось нове, але доволі пристойна машина.
Виявилося, що ні я, ні діти, не можемо з нею конкурувати, бо її треба заправити, помити, відвезти на техобслуговування.
В село до бабусі по продукти він їздити не буде, бо мішки брудні і банки теж, не для цього він купував машину.
– Для чого ж вона тоді?, – питала його я, вкотре слідкуючи, аби й крихта з дитячого ротика не впала на сидіння, бо тоді починався скандал.
– Я таксувати буду і буду гроші заробляти, – сказав Руслан.
Я втішилася, бо хоч якісь будуть гроші… Але ж ні.
То машина зламалася, то деталь дорога…
А я знову при надії! Я люблю наших дітей, але ж як їх прогодувати?
Я не знаю, як прожила з чоловіком десять років. Тепер мені здається, що це був просто сон і я ніяк не могла прокинутися!
Мене будила бабуся, просила аби я спам’яталася, але я ніяк! Мене будили діти, ввесь час кажучи, що вони хочуть якусь іграшку, цукерку, батончик, рожеві чобітки… А я все просила їх зачекати, бо тато от-от принесе гроші.
В той же час, коли я була сіра від утоми та економії, Руслан аж лоснився…
Від нього гарно пахло, він був усміхненим і радим, він з задоволенням їздив днями й ночами по місту і за місто.
Прокинулася я від того, що шкільна подруга, яка випадково мене зустріла на вулиці, спитала:
– Любо, а ти не думаєш, що його хтось у тебе забере? Ти на себе подивися… Я тебе не впізнаю…
– Та хоч би по швидше, – вихопилося в мене, перш ніж я подумала…
Я прийшла до квартири, поставила на стілець сумку з продуктами і висипала на стіл все, що було в гаманці…
Мізер… Мізер… Мізер…
Єдине місце, яке пахло і сяяло новизною, то були речі Ярослава… Я їх спакувала і виставила за двері.
Відтоді моє життя змінилося, я прокинулася… Реальність не була аж такою приємною, але й сон мій не був веселковим.
Фото Ярослава Романюка.
