fbpx

В Єлизавети визріло рішення усиновити дівчинку. В очах Софійки Ліза побачила, що це бажання взаємне. Але треба поговорити з чоловіком. Та його реакція вразила Єлизавету: нізащо в світі він не виховуватиме чужу дитину

Єлизавета мріяла стати доброю мамою для синочка й донечки, але за п’ять років подружнього життя із Віталієм цього не сталося. Вони одружилися, коли обом було по двадцять п’ять. Спочатку Віталій не хотів дітей, бо працював над науково-популярною книгою, тож вимагав для себе абсолютного спокою, і Ліза погоджувалася на його умови. Коли видав книгу, пропонував дружині пожити для себе, тобто поїхати вдвох туристами в Європу. Єлизаветі здавалось, що Віталій просто відтягує час, а потім буде запізно, і вона вирішила бути більш категоричною та наполегливішою, адже не за горами її тридцятилітній ювілей, тож уже давно пора стати мамою.

– Зрозумій, я працюю в дитячій лікарні, щодня бачу моїх маленьких пацієнтів, і так мрію свою дитину до себе пригорнути.

– Гаразд, – сказав Віталій, – народжуй, але я допомагати не буду, не відчуваю себе татом, ще не готовий ним стати.

Ліза була щаслива, що вдалося вмовити чоловіка, але її радість була передчасною. Жінка пройшла обстеження, і висновок лікарів був обнадійливим: вона цілком здорова. Віталій і слухати не хотів, щоб самому обстежитися. Тоді Ліза з гостинцями поїхала до матері Віталія, мовляв, так за нею скучила. Про справжню причину візиту жінка не сказала.

Свекруха дуже зраділа невістці, син її своєю увагою не балував, Єлизавета ж не забувала ні про день народження, ні про день ангела, ні про інші свята, щоб не прийти з подарунком й не привітати, посидіти за чаєм, послухати розповіді про її єдиного сина, і вкотре переглянути світлини із родинного альбому. Цього разу Ліза так скерувала розмову, що свекруха розказала про дитячі проблеми Віталія, потім зітхнула:

– Мене попереджали, що стати батьком у Віталика мало шансів. Тепер бачу, що так воно і є. Тому ніколи не докучала вам подібними розмовами.

– Віталій мені нічого не говорив.

– Він не тільки з цим змирився, він ще й зрадів, сказав, що належить до тих чоловіків, які не хочуть мати дітей. Я думала, що ти, Лізонько, про це знаєш.

Єлизавета була прикро вражена, що Віталій приховав від неї справжню причину відсутності діток, але вирішила поки що не говорити чоловікові про те, що їй стало відомо. Шкода, що за ці роки вже можна було б усиновити дитину, а вони не скористалися шансом. Адже були випадки, коли жінки писали відмову, і немовлят переводили в їхній відділ, поки не оформлять документи в дитячий заклад. Скільки можливостей стати батьками одному з покинутих вони втратили!

Не встигла ще Єлизавета заспокоїтися від суміші почуттів образи та жалю, як доля приготувала їй сюрприз: у педіатричне відділення лікарні привезли семирічну дівчинку – вихованку дитячого будинку. То був “сезон”, тож нічого серйозного в маленької пацієнтки не виявили. Єлизавету вразило, як дівчинка преспокійно реагує на медиків, здавалося, що їй приємно не тільки, коли її оглядають, а й коли роблять необхідні процедури. В молодої лікарки зблиснули сльози від такої довірливості, вона зрозуміла, настільки дівчинці бракує уваги, доторків та обіймів і мимоволі пригорнула дитину.

Ввечері Ліза згадувала маленьку пацієнтку. Її обличчя здавалося їй дуже знайомим, десь вона вже бачила таке русяве хвилясте волосся й очі кольору морської хвилі. «Та ж вона так схожа на її Віталика в дитячому віці!» – несподівано для себе вирішила Ліза. Вона не могла дочекатися ранку, щоб поспішити на роботу, побачити малу Софійку. Ліза уважно перечитала її медичну картку: народжена в Смілі, Софія Віталіївна. «З мамою трапилася біда, – повідомила медсестра, – її два роки тому не стало, а про батька дитини жінка не признавалася».

– Занадто багато збігів, – думки не давали спокою Лізі, – майже вісім років тому Віталій працював у Смілі, дівчинка по-батькові Віталіївна, така подібність на дитячих світлинах між чоловіком і дитиною, і третя група в обох.

Прийшов час виписувати Софійку, а вона не хотіла повертатися в дитячий будинок, пхинькала, що ще болить горлечко, і вушко, навіть намагалася кашляти. Ліза залишила ще дівчинку на кілька днів у лікарні. В неї визріло рішення – усиновити дитину. В очах Софійки Ліза бачила, що це бажання взаємне. Але треба поговорити з чоловіком. Та його реакція боляче вразила Єлизавету: нізащо в світі він не виховуватиме чужу дитину.

– А, може, вона твоя, – і Ліза перерахувала всі збіги.

Та чоловік ще більше розізлився:

– Не може в мене дітей бути через “свинку” у дитинстві. Ти ж лікарка, повинна знати.

– Так, але це ти мені повинен був сказати, коли ми одружувалися, а не виправдовуватися написанням книги й бажанням «для себе пожити», – Ліза не пожаліла сарказму для останньої фрази.

– То, може, мені пожити трохи в мами, щоб ти мене не діставала?

Єлизавета була вкрай розчарована в чоловікові, вона вже не бажала з ним жити, але задля всиновлення треба було потерпіти, адже дітей віддають повним сім’ям, тому примирливим тоном попросила:

– Маму тільки не завантажуй нашими проблемами.

– Гаразд, – Віталій повірив, що поставив крапку на Лізиній ідеї.

Та Єлизавета не збиралася здаватися. Вона віднесла на експертизу матеріали дівчинки і чоловіка. Хоч і таємно, але це не важко було зробити, і водночас продовжувати грати роль люблячої дружини, щоб приспати чоловікову пильність, а самій відвідувати Софійку в дитбудинку. Їй дозволили взяти дівчинку на якийсь час додому. В цей же день прийшли результати тесту: 99.9%, що Віталій є рідним батьком Софійки. Але його це не тільки не зворушило, навпаки – він заявив, що це є свідомий вибір, що він не єдиний такий, тож зустріне ще жінку його поглядів.

На щастя, Віталій не розлучався з Єлизаветою, доки тривала процедура всиновлення, потім перебрався жити до мами. Софійка зразу стала називати Лізу мамою. Зараз це вже доросла дівчина, студентка медінституту. З Віталієм Єлизавета з того часу не бачилася, хоч і живуть вони в одному місті.

You cannot copy content of this page