В юності я мріяла стати видатною вченою, професоркою, працювати в Науково-дослідному інституті, як мінімум мати ступінь докторки біологічних наук. Це не були прагматичні бажання статусу й слави.
Просто я дуже любила природу, хотіла творити красиве й корисне навколишнє.
Мої батьки підтримували мене в моїх прагненнях Вони були родом із Млієва, що на Черкащині, і працювали там на науково-дослідній станції садівництва.
В університеті я була успішною студенткою, гордістю факультету. То й не дивно, адже більшість часу після пар я проводила в бібліотеці, обклавшись стосами книг. Найбільше в світі мене приваблювала атмосфера в читальному залі, коли тільки шелест сторінок порушував благодатну тишину й витав невидимий дух розумних думок, що народжують ідеї.
Це сьогодні мій внук Назар бере ноутбук, йде з друзями в кав’ярню, де вони замовляють духмяний напій із тістечками і, чекаючи замовлення, набирають реферати чи курсові роботи прямо за столиком.
В часи моєї студентської молодості до наших послуг були тільки бібліотеки, всі роботи писалися на аркушах звичайною ручкою.
Веселого студентського життя я теж не зазнала, так як не жила в гуртожитку, а сама на квартирі в маминої знайомої. В часі літньої сесії я прокидалась о п’ятій ранку, йшла з конспектами в університетський парк готуватися до іспитів.
Тож і не дивно, що згодом я стала аспіранткою. Моя прекрасноголоса муза науки і надалі мене надихала. Та коли я писала дисертацію, моя Калліопа мене зрадила. Або я зрадила її, закохавшись в мого наукового керівника.
Анатолій Сергійович був одружений з викладачкою з нашого факультету, Людмилою Андріївною, своєю колишньою студенкою. Вони виховували дванадцятирічного сина Сергія.
Та кохання настільки засліпило мене, що ані різниця у віці, ні в статусі, ні в сімейному стані не зупинили мене в мріях бути тільки з ним. Любов до зеленого й квітучого світу рослин відступила перед коханням до старшого чоловіка, що вродою і манерами був подібний до мого тата. Я вірила кожному його слову, що він нещасливий зі своєю дружиною, і надіялася, що скоро її покине, бо навіщо їм мучити одне одного, що і вона його легко відпустить.
Ніщо в житті мені не давалося так важко, як дописати вже ту дисертацію. Думками я весь час витала біля коханого, і жодна розумна думка не приходила мені в голову. Ніби хтось наврочив. Якби Анатолій не зглянувся і сам не закінчив роботу, даремні були б мої зусилля.
Та захистися мені так і не вдалося, бо під серцем уже відчувала легенькі поштовхи мого, і тільки мого синочка Віталика, бо рідний тато не хотів його ні бачити, ні піклуватися про нього, щоб не втратити репутацію сумлінного працівника й доброго сім’янина. А стосунки зі мною були для нього тільки розвагою.
Шила в мішку не втаїти, тож керівництву факультету якимось чином стало про нас відомо. ВИкликали мене в деканат, попросили не робити в родині доцента проблеми і по-тихому піти від них назавжди.Так я попрощалася зі своєю мрією бути видатною вченою, зі своїм єдиним у житті коханням
Я влаштувалася вчителькою біології в одній зі шкіл Черкас. Коли появився на світ мій син Віталик, я вирішила жити тільки для нього. Виховувати його допомагали мої найкращі в світі тато й мама, жодним словом мені не дорікнули і не питали про батька дитини, доки я сама їм не розказала.
Не встигла я й оглянутися навкруги, а вже син мій – студент. І навчається в тому ж університеті, де навчалися ми з його татом, про якого, як це не дивно, він жодного разу не поцікавився, хоч у мене на цей випадок була готова зворушлива легенда. Здається, Віталій давно зрозумів, чому в сімейному альбомі нема навіть натяку на його батька, значить, у мами було заборонене кохання, тож не ворушитиме минуле.
Навряд чи Віталій хоч раз пересікався з Анатолієм, навряд чи рідний тато міг би його впізнати. І навчався син в іншому корпусі, на факультеті комп’ютерної інженерії, і не успадкував жодної його риси. Тож не було чого мені перейматися. Він, як дві краплі води, був копією мого дідуся по маминій лінії.
Відколи Віталій почав працювати і купив автомобіль, то іноді заїжджав за мною до школи. Чекаючи якось, коли в мене закінчиться факультатив, він звернув увагу на молоденьку вчительку першого класу, Надію Олександрівну, і попросив мене познайомити при нагоді.
Я зраділа і надіялася, що дівчині він також сподобається. Мені вже хотілося одружити сина, щоб не переживати, коли він десь ходить вечорами, а то й не ночує вдома. Про внуків навіть зайве говорити, так мені хотілося їх бавити, щоб згадати своє материнське щастя, коли Віталик був ще маленьким.
Одруження сина подарувало мені таке щастя, що я мов літала на крилах. Та воно тривало недовго, і все через різні погляди моїх дітей на майбутнє сім’ї. Надійка дуже хотіла дитину. Але Віталій вважав, що треба спочатку окреме житло придбати, щоб батьки на мізки не капали.
Хоч і в мене, і в сватів було де жити, вирішили з ними скластися, щоб купити молодим квартиру. Вони, щоправда, дали левову частину, а я що мала, те віддала.
Здавалося, тепер у молодій родині оселиться злагода й спокій. Та де там. Згадка про дитину тільки дратувала мого сина, мовляв, треба для себе років десять пожити, світ побачити, щоб було що згадати, а не підгузки міняти і плач ночами слухати.
Відчувши, що я на боці невістки, Віталій перестав до мене приїжджати, посилаючись на зайнятість на фірмі. Хоч з Надійкою ми бачилися в школі, вона і до мене додому часто приходила. Я прив’язалася до неї, як до рідної доньки.
Якось Надя підійшла до мене на перерві і попросила зайти в її четвертий клас і поглянути на новенького учня, чи не нагадує він когось. Хлопчик, насправді, здавався мені дуже подібним на Віталика в дитинстві. Такий же русявий чубчик над високим чолом і великі блакитні очі.
Надія розповіла, що мама Назарка раптово покинула цей світ, про батька нічого невідомо, тітка оформила опікунство, але чоловік і старші діти не знаходять із Назарком спільної мови, тож, мабуть, вона поверне його в дитбудинок.
Моя невістка так перейнялася долею хлопчика, що вмовляла Віталія, щоб його всиновити, навіть жартома говорила, що він уже великий, не плакатиме вночі й не треба міняти підгузки, ще й на тебе як схожий.
І хто б міг подумати, що мій син поставить дружині таку умову: він дає згоду, але після всиновлення, вони з Надією розлучаються. І моя невістка зробила вибір.
Віталій тепер живе й працює за кордоном, одружився, дітей не мають. Надія також вдруге вийшла заміж. Вони з чоловіком виховують двох дітей: Назара й спільну дочку Єву. Діти кличуть мене бабусею. А Назара я вважаю рідним онуком, недаремно ж він так подібний до нашого роду, можливо, це таки син Віталія.
Та чи дізнаємося ми колись, як є насправді?
