fbpx

Валентина знала його найболючіше місце. Уміла зачепити так, що бiль сковував до заціпеніння. Серце звивалося в агоніях. Як тут стримати сльози, коли тебе шантажують власною дитиною?

Валентина знала його найболючіше місце. Уміла зачепити так, що бiль сковував до заціпеніння. Серце звивалося в агоніях. Як тут стримати сльози, коли тебе шантажують власною дитиною?

Сина Олег дуже любить. Є чоловіки, які після розлучення забувають, що вони батьки, забувають про свій обов’язок виховувати і ставити на ноги тих, кому дали життя. Кажуть же, що діти чоловікові потрібні доти, поки йому цікава їх мама. В Олега усе інакше. Він і не розлучений зовсім. Просто уже четвертий рік не живе зі своєю дружиною. Відколи вийшов на пенсію за вислугою літ – мешкає у селі. Не тому, що в місті для нього роботи не знайшлося б. Просто відчуття власної непотрібності у своєму домі наростало, намотувалося з кожним днем у клубок чварів. Все, що залишилося від сім’ї, зводилося до побутових проблем, до банального спільного проживання під одним дахом.

Єдина рідна душа, якій він потрібний, це син. Часто Олег згадує, як його маленького, хворенького носив на руках в поліклініку на процедури, як забирав після роботи з садочка, як разом будували чудернацькі міста з конструктора, як на вихідні їздили до бабусі в село. І витирає скупу чоловічу сльозу, що пече щоку.

Коли пішли за межу дідусь і бабуся, які замінили Олегові батька і матір, стало ще важче і ще самотніше. Відчував себе непотрібною річчю, якою накидаються, не знаючи куди б поставити подалі від очей. Терпіння має здатність розтягуватися, але до певної величини, а потім, як відомо, просто лопає. Зібрав такі-сякі свої пожитки і поїхав у село. Хата, у якій він виріс, потребувала рук. Але то не лякало чоловіка.

Полагодив дах, відремонтував хатню плиту, збудував грубку, щоб не мерзнути взимку. Розвів господарство, посадив город. У селі ніколи впадати в депресію. Там за роботою день за рік іде. Єдине, що сумно було осінніми й зимовими довгими вечорами. Але їх Олег коротав за читанням, за красивою музикою і спілкуванням з друзями. Коли на вихідні чи канікули приїжджав син – це завжди було свято. Намагався щось смачне приготувати, прикупити лакіток улюблених. Разом господарювали, говорили до ранку. Насолоджувалися тими короткими радісними хвилинами. Нестерпно ставало, коли провівши сина на автобус до міста, повертався знову в порожню хату.

З дружиною практично не спілкувалися. Телефонувала Валентина лише з однією вимогою – потрібні гроші. Гроші, гроші, гроші. Скільки не дай – мало. Суцільні дорікання й крики. Олег віддавав усе, що міг. Щотижня навантаживши торби, їхав до міста. Для дитини ж своєї старається. І м’ясце свіженьке, і яєчка, й молочко, і картопелька, все, що виростив і надбав своєю
працею. У відповідь рідко чув слова вдячності. Привіз, то й добре, а тепер чого тобі тут ошиватися – на останній автобус дуй у своє село.

Розумів, що так далі не хоче і не може. Коли мова заходила про розлучення, Валентина посміхалася – тобі треба, то й розлучайся, мене і так все влаштовує. І сам не знає, чому не наважувався, чому відкладав те, що мало би офіційно поставити крапку у їх нелегких стосунках. Мабуть, через сина.

Несподіване чи, може, навпаки давно сподіване і бажане знайомство Олега з жінкою, яка повернула його до життя, стало поштовхом до остаточного рішення. Але не тут то було. Як часто буває, коли непотрібна річ, раптом стає потрібною комусь
іншому, то відразу викликає інтерес і того, хто нею накидався. Так і в цьому випадку.

Валентина почала влаштовувати скандал за скандалом, коли дізналася про бажання Олега одружитися. На адресу коханої жінки сипалися погрози і образи. Але найгірше – це маніпулювання почуттями сина. «Одружишся – сина більше ніколи не побачиш! Вважай, що його у тебе немає!» – ці слова важким молотом вдарили по серці Олега. Знав, що його хлопчик, хоч
і не маленький уже, але все ж не наважиться ослухатися свою матір. Розумів, що пройде час і все налагодиться, що син зрозуміє й ніколи не відмовиться від батька. Але скільки має минути того часу – невідомо.

Валентина нацькувала і всіх своїх родичів, і спільних знайомих. Йому б рішучості та твердості більше, а він зі своїм характером тільки просив – заспокойся, відпусти мене.

Не минув безслідно увесь цей цирк і для нових стосунків Олега. «Я не можу і не хочу руйнувати твою сім’ю, не маю права завдавати тобі такого болю. Я поїду і все заспокоїться. Ти знову бачитимешся зі свої сином. Будь щасливим і не тримай на мене
зла…» – з такими словами Олена поїхала від нього, обрізавши усі ниточки, які поєднували їх.

Чи шкодував? Не те слово. Перший час просто дихати не міг. Бо ж його Оленка за кілька місяців стала для нього усім – і мамою, і дружиною, і доброю подругою, і вірним порадником, і коханою жінкою. Ненавидів себе за свою безвольність.

Мучився і плакав, намагався залити своє страждання оковитою, завантажити себе роботою, намагався якось жити далі. Знову возив важкі сакви з провізією у місто, віддавав усі гроші, залишаючи собі пару сотень на проживання. І мріяв, і чекав, що його Оленка повернеться. Зайде до хати сонячна, усміхнена і скаже, як тоді, вперше: «Видно, що в цьому домі господині немає. Зараз пиріжків напечемо і будемо з тобою чаювати…»

Через десяті руки десь аж за рік знайшов таки її новий номер телефону.

– Так, слухаю, – від дзвінкого жіночого голосу завмерло усе всередині. – Говоріть, я вас не чую.

– Оленко, це Олег.

– Здрастуй, – відповіла тихо, – я впізнала.

Як живеш, Олежку?

Хотів відповісти: погано, дуже погано, але натомість у трубку видихнув:

– Усе гаразд. А ти? Ти як?

– У нас все добре.

– У нас?

– Так у мене і у сина. Він ще зовсім малесенький, але дуже схожий на свого батька. Цікавий такий хлопчик з очками ґудзичками і солом’яним чубчиком.

«То вона заміжня, – різонула думка, – а чого ж ти чекав?»

– Радий за вас, ти щаслива.

– Щаслива, дуже. Запрошуємо тебе в гості, приїжджай якось. Син буде радий познайомитися. Віриш, думала ніколи не скажу тобі, а тепер от голос твій почула, не можу я бути такою жорстокою. Це ж і твоя дитина.

Олег, де стояв, там і сів. Сонце за обрій розливалося так гаряче, так добре стало враз на душі, мов те сонце помилково впало йому в гpуди.

– Алло, ти мене чуєш? Олег?

Він чув, тільки вимовити не міг ні слова. Сльози текли по обличчю і чоловік навіть не намагався їх витирати. Десь далеко
на нього чекала його Доля, його Мадонна, з малесеньким сином на руках. І таким усе стало дріб’язковим – дріб’язковим навколо.

Пальці не слухалися, ледве знайшов у контактах потрібний номер.

– Синку, привіт, – почув у трубці знайомий голос. – Хотів сказати тобі, що у тебе братик народився.

– Ого, то тепер я старший брат? – радісно відповів син.

– Хочеш зі мною поїхати, побачити його?

– Звісно, тату! Я дуже щасливий і радий за вас! Уже не терпиться поняньчити те пискля мале.

Олег притис трубку до гpудей. Слухав, як шалено калатає серце. Тепер воно битиметься для двох його синів – двох його найдорожчих людей.

Анжела ЛЕВЧЕНКО.

You cannot copy content of this page