fbpx
Історії з життя
Валька підсунулася неочікувано, ощасливила звісткою, мусив женитися, виявилося, що вона не при надії. Скільки жили, стільки й мучилися!

Сергій Дмитрович, присідаючи на лавку у сквері, побачив кимось залишену газету «Знайомства», усміхнувся про себе й хотів було кинути її геть, але вчасно спохватився:

– Читну й собі… Знаходять же люди собі пару! Набридло самому собі прати, готувати їсти, бігати за продуктами. Не хлопчик, треба із кимось доживати віку.

Зручніше умостившись, водив пальцем по об’явах, бурмотів про себе:

За матеріалами – Вісник Переяславщини.

– Київ, Черкаси, Суми, усе не те… О, ось кілька оголошень від молодичок з мого міста. Молодці, дівчатка, мобільні залишають, зараз почую тебе, ластівочко, своя квартира, дача, машина, не була одружена… Ларисочко, серденько, усе життя чекав саме на тебе!

Відкашлявся, оглянувся довкола, чи ніхто не чує, набрав номер:

– Дівчинко, це я, твоя доля! Як не давала оголошення?! Хтось пожартував… Сама така, сама туди йди!

Читав далі: «Катерина Гнатівна». Знову набрав номер:

– Катрусю, це я, твоя доля! Уже вийшла заміж? То якого ж милого знову у пошуку? Чи одного мало… А, передоплата на кілька місяців, ясно. Адью, як передумаєш або розбіжитеся, то май мене на увазі! Кинув пити, майже кинув, суп варю, яйця смажу, пенсія невелика, але я рукастий! Усе сам вдома лагоджу: лампочку заміню, гвіздок заб’ю, шуруп викручу, майже здоровий, не рахуючи вставну щелепу знизу та зубний протез зверху. Як чоловік – так собі… Кинула трубку, я ж серйозно!

Гортаючи далі газету, зітхав:

– «Маю дітей, онуків, стомилася від самотності»… Ага, шукає бевзя, який буде годувати отой увесь виводок ще й бути масовиком-затійником, щоб їй не було сумно! Дивимося далі… «Кажуть, виглядаю молодше, живу у доньки, шукаю вірного та чуйного…» Ось і фото! Ти диви, це ж моє перше кохання! Вєрка, точно вона! Я був тоді на клас старшим, пів року ходили за ручки, пару разів ще й чмокнув її якось у щічку, далі більше… Потім армія, Валька підсунулася, ощасливила звісткою, мусив женитися, виявилося, що вона не при надії. Скільки жили, стільки й мучилися!

Відклав газету вбік, сидів замислено, тримаючи її у руках, потім пив каву біля кіоску. За спогадами про перше кохання пішли спогади про сімейне життя, роботу. Мов у калейдоскопі, одна картинка змінювала іншу, мов кадри із фільму, перед очима промайнули приємні моменти та ті, про які не хотілося пригадувати. Аж у піт кинуло від того, що знову може побачити Вєруньку (так її називав), а там будь, що буде! Тремтячими руками набирав номер, утримався від завченої фрази про те, що вона його доля, не спитав про розмір пенсії та чи має дачну ділянку, хвилювався, що може не згодитися на зустріч.

Наступного дня сидів на тій же лавці у парку, бо саме там мали зустрітися, нервово поглядав на годинник. Якась дівчина зупинилася поряд:

– Мама не прийде, передумала, зізналася, що ніяк не може забути мого татуся, якого я і в очі ніколи не бачила, якогось Сергія… Вам погано, може, лікаря?

– Веди мерщій до матері! Ще тридцять років чекання я точно не переживу!

Автор – Людмила Левченко.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook