Мені було сорок років, стара діва з бухгалтерії, власниця розкішного чорного кота чи, скоріш за все, навпаки. Я була дуже самотня, могла б сказати, що ходила на роботу аби поговорити з людьми, але я працювала в маленькій комірчині, заваленій папками і спілкувалася хіба з цифрами.
Хоча всіх працівників знала на зубок, бувало розважалася тим, що придумувала їм романи між собою, хто б кому краще підходив.
Так само в автобусі розглядала людей і вгадувала, хто ким працює, гралася в детектива.
Але доля мені таки підкинула неймовірну історію, яка була аж кіношна: виходила з автобуса остання і мені прищемило плащ дверима і я бігла за автобусом. Добре, що якийсь чоловік підхопив мене за руку і не давав впасти, далі через метрів п’ять автобус зупинився і я стала вільна.
Моїм рятівником виявився наш співробітник, я бачила його особову справу, батько двох дітей, хороша зарплата.
Коли ми зайшли на поверх, всі стали шушукатися, адже було на що подивитися, мій плащ зіпсований, я захекана, розпатлана. Антон поміг мені сісти, приніс води, а я вже тряслася від пережитого. Зі мною такого чи подібного ніколи не траплялося.
І відтоді ми почали з ним отак вітатися, а далі він мене запросив до себе.
– У мене до тебе серйозна розмова. Ось мої діти і їм потрібна мама, я обіцяю тобі бути гідним чоловіком і завжди рятувати, – тут він усміхнувся, – Але прошу лиш одного – любити моїх дітей.
Діти були величенькі, Віті десять, а Лесі дванадцять.
Я хотіла сказати, що не вмію з дітьми, що у мене кіт, що я старша за нього на п’ять років, але слова не могла вимовити.
І ми почали жити разом.
Я хотіла продати свою квартиру, щоб ми могли купити більшу, але в той момент мене відрадив брат:
– Не знати, як ти будеш далі жити, хто його знає, що попереду, а своя нерухомість, то завжди суттєва перевага. Краще здавай її і все.
Спільних дітей у нас чомусь не було, хоч я й хотіла, але вирішила, що ось у мене вже дорослі діти і їх треба любити.
Ми разом заробляли на їхню освіту, купили Лесі квартиру однокімнатну, щоб вона вчилася і жила окремо, складали гроші й для Віктора, але Антон не дочекався цього.
– Віро, це моя квартира і я буду в ній жити, – сказав Вітя, коли за Антоном і сорока днів не було.
– А я куди, синку?, – питала його я.
– Мені звідки знати? Живи собі як знаєш, тата нема і ти йому була потрібна, а ми й без тебе справлялися.
І тут я подякувала брату, що він тоді все правильно сказав.
Вернулася в свою квартиру і почала жити минулим, в теперішньому мене цікавило лише те аби на пам’ятник гроші назбирати.
Я зателефонувала Лесі, щоб вибрати разом і фотографію і ескіз, але вона сказала, що не має грошей, хай Вітя платить, він всю квартиру забрав.
Вітя навіть мене слухати не хотів, кинув слухавку.
Діти судяться за ту квартиру, бо Леся має двох дітей і їй потрібні гроші.
Коли вона до мене прийшла, то я так зраділа, що вона любить мене, вона просила з онуками сидіти і я радо це робила. Але далі зрозуміла, що вона просто розраховує на мою квартиру, бо завела розмову:
– Мамо, ви в двокімнатній живете, а ми четверо в однокімнатній. Місця нема, сил моїх так жити теж нема. Давайте поміняємося? Навіщо вам така велика квартирі? Мамо, що скажете?
Моє серце затріпотіло від цих слів і я була готова віддати їй квартиру просто так, але перед очима стали слова брата і я сказала, що подумаю. Я хочу допомогти дитині, але не хочу залишитися ні з чим.
Та й не знаю, чи варто їй вірити, що скажете?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
