Жінка в магазині квапливо скидала продукти в кошик і нервово переминалася з ноги на ногу в черзі до каси, хоча перед нею було лише двоє людей. Я стояла наступною і бачила, як вона з тривогою поглядає крізь вітрину надвір. Сніг гарно іскрився у світлі ліхтарів. На майданчику перед магазином була пара гойдалок і невелика гірка, кілька малюків копошилися в снігу, ліпили якогось звіра. Нічого такого, через що варто так хвилюватися.
Розплатившись за свою покупку, я попрямувала до виходу. Ця неспокіна жінка відтіснила мене плечем і вискочила переді мною, покрутила головою і раптом загукала.
— Іване! Іванку!
Я трохи злякалася такої поведінки і вже хотіла щось їй сказати, але жінка втекла. Вона мчала по кучугурах, немов шалена антилопа і вигукувала на всю вулицю:
— Агов! Ану, відпусти зараз же! Якого…! Іване! Відпустіть його! Іванку!
Я придивилася і побачила те, що так її розхвилювало. На самому краю майданчика, за гіркою біля парковки, чоловік у світлому пальті тримав за каптур маленьку дитину, хлопчика років семи чи шести. Хлопчик обернувся на голос матері, то й був Іванко. Чоловік теж озирнувся на матір, яка мчала до нього, і щось тихо сказав хлопцеві.
— Іване! Стій! Не йди з ним нікуди! Іване! Не смій його чіпати! — Репетувала жінка, захекавшись від бігу.
Я теж пішла в той бік, повільно закипаючи від гніву. Ну як так можна, хапати руками чужу дитину, та ще й посеред вулиці. Добре, що матуся вчасно вискочила з магазину, невідомо, що в цього чоловіка на думці, може й справді, якийсь ненормальний. Я намацала в сумці телефон, раптом треба буде викликати поліцію.
Жінка підхопила сина і відразу поставила назад на землю. Іван був вже завеликий для того, щоб можна було тримати його на руках.
— Іванку! — Голосила мати, оглядаючи сина, — Що він тобі зробив?
Що відповідав хлопчик, мені не було чути, я прискорила крок.
— Я зараз викличу поліцію! – торочила мама загороджуючи дитину від можливого кривдника.
Чоловік не відповідав їй, тільки чемно посміхався.
— Сядете за грати! — вона не встигла договорити, як чоловік зник. Розчинився. Щойно був – і немає.
Жінка закрутила головою, озирнулася, зупинила розгублений погляд на мені.
— Ви… Ви бачили?
Я кивнула, вона шумно видихнула і обійняла сина.
— Я ж сотню разів тобі казала, що не можна розмовляти на вулиці з чужими людьми, особливо з дядьками! Ти уявляєш, що могло б…
— Не лайся, мамо. — сказав хлопчик, шморгнув носом і потягнув матір за руку до дороги.
— Як це не лайся! — Обурювалася жінка, — Ну куди ж це ти?
— Мені треба забрати санчата, вони там, на дорозі. — Пояснив Іван.
— І як вони там опинилися.
— Вони туди полетіли, коли дядько схопив мене за шкірку. По них ще й проїхав автомобіль. – спокійно сказала дитина.
Він підняв свої санки і важко зітхнув, показав матері. Засіб пересування було зламано рівно навпіл.
Жінка ахнула і затулила рота долонею.
— Тобто ти сидів на них, коли вони летіли під машину. І цей дядько…
— Ну так, — хлопчик винувато опустив голову, — ну я ж не бачив, я не навмисно, ну мамо… не сварися… І дядька не лай!
Жінка міцно обійняла сина зі сльозами на очах. Я пішла, так і не додивившись зворушливу сімейну сцену. Самій плакати хотілося. Цей «чужий дядько» врятував дитині життя, а його замість подяки мало не здали в поліцію, та ще й наговорили всілякого.
Фото ілюстративне.
