fbpx

Василь бурчить невдоволено і речі збирає. Зиркає на мене з-під лоба і повторює серйозно так: “То я йду”. Чи то питає, чи стверджує. А мені і шкода чоловіка от так втратити, але й життя свого шкода, бо якщо пристану на його умови то зав’яжеться мені світ оцими стінами

Василь бурчить невдоволено і речі збирає. Зиркає на мене з-під лоба і повторює серйозно так: “То я йду”. Чи то питає, чи стверджує. А мені і шкода чоловіка от так втратити, але й життя свого шкода, бо якщо пристану на його умови то зав’яжеться мені світ оцими стінами.

Ми із Василем дуже гарно у шлюбі прожили п’ятнадцять років. Та от щастя наше було не “завдяки”, а “попри”, бо ж сім’я мого чоловіка не прийняла мене категорично.

З бідної родини я, з села, та ще й Васю – маминого улюбленого сина, я посміла забрати із міста до худоби в село. Що вже тільки я від свекрухи своєї не чула, які побажання в мій бік не лунали. Уже дійшло до того, що їздила вона по бабкам, аби сина свого повернути.

Ну, але ми собі жили і жили щасливо. Василь у місцевому підприємстві на керівній посаді усі ці роки працює, я теж на роботі, діти ростуть. Маємо все що потрібно для спокійного тихого і щасливого життя і Богу дякуємо.

А це, прилетіла чорна звістка до нашого дому – свекруха занедужала. Поїхав Василь у місто до мами, майже тиждень був коло неї у стаціонарі, а коли повернувся, сказав несподівано:

— Я маму до нас забираю. У місті її саму не залишу, а сестра при надії. Тут тільки я й можу упоратись. Тобі звільнитись доведеться. адже за мамою догляд потрібен належний. Не встигнеш ти всього.

Я аж засміялась, але не від того, що було мені весело – уявила себе коло свекрухи. Вона й при доброму здоров’ї мене не жалувала, а вже як недужа, то й поготів не бачити мені від неї ласки. Уявила, як то я біля неї ходитиму і сльози на очі:

— Я не буду звільнятись. – чи не вперше в житті пішла всупереч чоловіку, – Вези маму сюди, але наймай до неї людину. Я нагляну, допоможу, але не глядітиму Риту Володимирівну. Матері тобі шкода, а от мене? Уяви. що то буде?

А Василь затявся – не буде коло його мами ніхто чужий ходити – крапка.

Дійшло до того, що вже й речі свої збирає, надумав їхати в місто і там сам буде маму доглядати. Поглядає на мене з-під лоба і все повторює що йде, чекає напевне, що я не витримаю і погоджусь на його умови.

І не хочу я чоловіка свого от так втрачати, кохаю, сім’я і діти, але й по його жити не збираюсь.

Мама мене сварить, каже, що я повинна йти за чоловіком і що така доля в мене, раз так випадає. От тільки я не згодна. Мені сорок п’ять, то що тепер і про себе забути?

Ну от скажіть мені, ви б не так само на моєму місці вчинили?

Чи все ж я не права і таки треба зробити так, як просить Василь?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page