Моє життя перевернулося з ніг на голову, коли чоловік, якому я довіряла, покинув мене з двома маленькими синами.
Ми з Василем познайомилися на першому курсі університету в Чернівцях. Я вчилася на педагогічному, мріяла стати вчителькою математики, а він – на економічному, планував відкрити власний бізнес.
Ми були молоді, закохані, і світ здавався таким простим. Побралися на третьому курсі, коли мені було 20, а йому 22. Жили в гуртожитку, сміялися над тим, як тулимося в маленькій кімнаті, але вірили, що разом усе подолаємо.
Через рік після весілля я дізналася, що при надії. Олесь з’явився на світ як справжній сюрприз. Ми не планували дитину так рано, але радість переповнювала.
Та реальність швидко нагадала про себе: з немовлям на руках учитися було важко. Ми взяли академвідпустку, вирішивши, що повернемося до навчання заочно, коли життя трохи стабілізується. Але стабільності не було.
Василь шукав роботу, я намагалася підробляти репетиторством, але грошей ледь вистачало на памперси й оренду.
– Богданко, – казав він мені, – ось знайду нормальну роботу, і все буде добре. Потерпи трохи.
– Та я терплю, Васю, – відповідала я, гладячи Олеся по голівці. – Тільки б ти не здавався.
Ми переїжджали з однієї орендованої квартири в іншу, шукаючи дешевше житло. За шість років ми змінили сім помешкань – від тісних кімнат у старих хрущівках до напівпідвальних квартир із пліснявою.
Василь обіцяв, що ось-ось знайде щось гідне, але щоразу повертався з порожніми руками. Я не скаржилася – любила його й вірила, що він старається.
Коли Олесеві було п’ять, я дізналася, що знову при надії. Мирослав, наш другий син, став ще одним несподіваним, але радісним подарунком.
Та з двома дітьми мандрувати містами стало неможливо. Олесь мав іти до першого класу, а я вже не могла підробляти, бо догляд за немовлям забирав увесь час.
Ми вирішили повернутися до рідного міста Василя – невеличкого містечка на Буковині, де жила його мама, Марія Іванівна.
Свекруха зустріла нас із теплом. Її крихітна однокімнатна квартира стала нашим притулком. Марія Іванівна, розлучена з чоловіком, жила сама.
Її колишній, Петро Степанович, отримав гроші від продажу спільної квартири й пішов у якийсь бізнес, але обіцяв не турбувати. Свекруха обняла мене, коли ми приїхали:
– Богданко, не переживай. Ми всі тут одна сім’я. Якось улаштуємося.
Я вдячно кивнула, хоч все стискалося від думки, що ми обтяжуємо її. У тій маленькій квартирі нас було четверо: я, Василь, Олесь і новонароджений Мирослав.
Спали ми з дітьми на розкладному дивані, а Марія Іванівна – на старенькому ліжку в кутку. Василь щодня йшов шукати роботу й житло, але повертався пізно, роздратований і мовчазний.
– Знайшов щось? – питала я, готуючи вечерю на тісній кухні.
– Та де там, – бурмотів він. – Усе або погано оплачуване, або не беруть без досвіду.
Я помічала, що він усе частіше уникав моїх очей. Думала, це через втому й розчарування. Я й гадки не мала, що він уже будує інше життя – без нас.
Незабаром стало ще тісніше. Петро Степанович, батько Василя, повернувся. Його бізнес провалився, грошей не лишилося, і взимку йому не було куди подітися.
Марія Іванівна, добра душа, впустила його до квартири. Тепер нас було п’ятеро дорослих і двоє дітей у 30 квадратних метрах. Олесь спав на матраці на підлозі, Мирослав – у ліжечку, а ми з Василем тулилися на дивані.
Петро Степанович зайняв крісло, а свекруха – своє ліжко.
– Васю, ми так не можемо, – благала я. – Треба шукати квартиру. Дітям потрібен простір, Олесь скоро до школи.
– Я шукаю, Богданко! – різко відповідав він. – Ти думаєш, мені легко?
Я мовчала, щоб не загострювати. Але тіснота й напруга росли. Одного вечора я не витримала:
– Васю, ти весь день десь ходиш, а результату немає. Може, я піду шукати роботу? Хоч якісь 2000 гривень зароблю.
– Ти з дітьми сиди, – мовив він. – Я чоловік, я розберуся.
Я відчула, щось не так, але я ще не знала, що найгірше попереду.в
Нарешті Василь знайшов орендовану квартиру – стару двокімнатку за 5000 гривень на місяць. Ми перевезли свої речі, я раділа, що діти матимуть окремий куточок.
Та одного ранку сталося те, що я ніколи не забуду. Василь покрутився перед дзеркалом, поправив сорочку й сказав:
– Ну, я пішов?
– Ну, йди, – відповіла я, годуючи Мирослава.
Він вийшов і не повернувся. Того ж дня я дізналася від сусідки, що бачила його з іншою жінкою і двома дітьми в іншому районі міста.
Мені здавалося, що земля пішла з-під ніг. Я зателефонувала Марії Іванівні, і вона, почувши новину, лише зітхнула:
– Богданко, я поговорю з ним. Це якась помилка.
Але це не було помилкою. Василь подав на розлучення, заявивши, що “зустрів своє справжнє щастя”. Ми розлучилися за місяць. Аліментів він не платив, бо офіційно ніде не працював. Я залишилася сама з Олесем і Мирославом, з боргом за квартиру і 300 гривнями в кишені.
Марія Іванівна була здивована і обурена від вчинку сина. Вона приходила до нас, приносила зі своєї пенсії 1000 гривень, картоплю, овочі.
– Богданко, пробач, що в мене такий син, – плакала вона. – Я його виховувала не так.
– Маріє Іванівно, ви не винні, – заспокоювала я, хоч сама ледве стримувала сльози.
Щоб прогодувати дітей, я взялася за будь-яку роботу. Домовилася прибирати двір біля кіоску за 1500 гривень на місяць. Брала двох школярів на репетиторство з математики – ще 1000 гривень.
Сусідки, тітка Оля і тітка Ганна, приносили пиріжки, яблука з городу, іноді залишали 200-300 гривень “на молоко дітям”. Я була вдячна за кожну копійку.
Коли Мирослава взяли в ясла, я влаштувалася двірником у той самий садок за 4000 гривень. Олесь пішов до першого класу, і я пишалася, коли він приносив перші “відмінно”. Але так млоїло, коли він запитував:
– Мамо, а чому тато не приходить?
– Він далеко, синочку, – відповідала я, не знаючи, як пояснити правду.
Життя поволі налагоджувалося. Я познайомилася з Ігорем, вчителем фізкультури в школі Олеся. Він був добрим, уважним і любив моїх дітей. Одного разу, коли Олесь занедужав, Ігор приніс йому фрукти й футбольний м’яч:
– Олесю, видужуй, будемо ганяти м’яча разом!
Олесь розцвів від такої уваги. Мирославко теж тягнувся до Ігоря, називаючи його “татко”. Ми побралися через рік. Ігор став для моїх синів справжнім батьком, якого вони так потребували.
Марія Іванівна досі приходить до нас у гості. Вона любить бавити онуків, приносить їм книжечки й солодощі. Я вдячна їй за її велике серце й підтримку в найтемніші часи.
А мій Василь? Він нині живе із мамою. адже нова його дружина не мала в душі тих почуттів, що жили колись в мені. Він так і шукає роботу, хоча моя свекруха колишня розповідає, що ті пошуки далі магазинчика у дворі де він щоденно купує собі пінне і не йде.
До дітей він не приходить, а коли свекруха пробує йому розповісти про синів відмахується, каже, що зараз діти нічого не розуміють, а от коли вони виростуть то він із ними поговорить і тоді все стане на свої місця.
А мені і смішно і цікаво: про що говоритиме він? Ігор їм справжній батько. Ігор їх вчить усьому. виховує, м’яко не нав’язливо, своїм гідним прикладом. Обоє спортсмени, бо Ігор обожнює спорт.
Мені так дивно, ну як людина може жити спокійно, ходити, їсти, щось планувати і не перейматись тим, як його діти і де вони?
Невже усе одно, чи їли вони, чи мають усе, що їм потрібно, чи все у них гаразд, чи здорові? Як можна казати, що вони нічого не розуміють поки, якщо вони все прекрасно розуміють і для них слово “тато” не просто слово, а щось ніби звання, предмету гордості, яким вони нагородили по-суті, чужого абсолютно для них чоловіка – Ігоря?
Він наївний, чи прикидається?
Головна картинка ілюстративна.
