Марія важко встала з лавки та почовгала ногами з цвинтаря, туди вона протоптала добру стежку за ці роки до єдиного сина.
Боже, боже, як все гарно починалося, як вона раділа йому в сповитку, як тішилася його метким розумом в школі і відправляла вчитися на інженера… Мріяла про невістку і онучат, про гамір в їхній великій хаті.
Прибирала і думала, що тут буде спати син з невісткою, тут онуки, тут шафу треба купити, щоб одяг складати, тут влітку побілить, щоб свіжо було…
Вернувся Василь з навчання та не сам, а з дружиною.
– Чо ж ти, сину, не порадився та не повідомив? То ж яка з чужини жінка? Вона не до життя, а лише на клопіт!, – приговорювала матір і не міг її вгомонити ні чоловік, ні перерадити родичі, – Пропав ти, сину, пропав!
Після такого теплого прийому молоді вже й не приїжджали до Марії. А вона не їхала, коли у них з’явився первісток, тільки бурчала, що та старатиме діти і біди.
Рада була, коли син приїжджав до неї сам, літала навколо нього, мов на крилах та пригощала та тішилася ним. Але ніколи не давала «дитині на подарок», бо вважала, що у неї будуть онуки від правильної дружини і лише варто дочекатися, коли Василькові відкриються очі.
Не знала вона, що син їздив не так до неї, бо образливо йому було за її слова. А до батька, який давав і на подарунки дітям, і сам деколи заходив до їхньої квартири та брав малюка на руки і тішився ним. Про це він дружині не розказував, бо добре знав її характер, а вчинити по-інщому не міг.
Далі з’явився другий онучок і чекали третього, Василь приїхав з старшими дітьми на літо «до бабусі», бо Ліля не могла дати раду зі своїми чоловіками і сказала, що хоч від них відпочине. Проте довго не набулися, бо не так пекла бабуся пиріжки, як шпетила дітей за непослух.
– Нащо обривати мені порічки зелені? Нащо квіти бити патиком? Нащо кучу відкривати – там свиня вибігла!
За дрібними дитячими бешкетами вона бачила злий умисел.
– То мама таке нарадила аби бабу понервувати? Ото добрих онуків ти мені, сину, виховуєш! Дивися, бо й тобі на старості літ дадуть прикурки!
Далі Василь вже дітей не привозив, лише раз всю родину привіз, коли раптово не стало батька. Та й тоді матір не могла себе стримати від того аби не допікнути синові, що батько онуків не поняньчив та на колінах не потримав, а все через нього та його неправильний вибір. Аж перемінився тоді син, бо материні слова глибоко його дістали, до самого сумління, яке боролося з тим аби сказати матері правду і тим, щоб не образити її.
Марія лише утверджувалася в тому, що має невдячного сина і ходила до чоловіка на могилу аби вкотре йому розказати та пожалітися на свою одиноку старість.
Про те, що Василь тяжко занедужав, дізналася від родички. Та прийшла якоїсь днини до неї і каже:
– Слабий твій Василь, Маріє, дуже слабий. Вже все село знає, що ти його зреклася, але я хочу аби ти розкаялася та в його останні хвилини перепросилася, бо потім собі не пробачиш.
Жінка летіла в oнкоцентр, але було пізно. Тоді вперше заговорила з невісткою:
– Поховаємо в нашому селі, бо інакше я тобі життя не дам.
Далі все було, мов в тумані, не мала сили відійти від сина і їй було байдуже, що поруч його діти та дружина. Нічого в її серці не відгукнулося від їхніх сліз, бо більш чужих людей на землі годі було знайти.
Всі ці роки вона не питала як живуть її онуки, вони були їй чужі, а колишня невістка найзапеклішим ворогом і причиною її втрати.
Вона не знала про відчай матері, яка не має за що купити дітям цукерку, не знає, чим заплатити за квартиру і просто не знає, як далі жити. Але вона жила надією, що їхні діти мають вирости, вивчитися і одружитися. Це давало їй сили і витягло з безодні.
Недавно, їй зустрівся чоловік, який був її віддушиною, не дивно, що тепер вони всі живуть в його великому будинку, а її діти кажуть йому «тато». Вона перед кожним Святвечором приїздила до Василя на могилу, приїхали всі й цього вечора і бачили стару жінку, яка йшла й бурмотіла сама до себе. Тепер Лілі було шкода її, шкода її неміч і старість, але вона ще не мала сили аби простити їй.
Фото Ярослава Романюка.
