fbpx
Історії з життя
– Васильку, синочку, – ледве видихнулa Уляна, – ти вже великий, а наша Людочка ще мала. Люби і борони свою сестричку. Вона в тебе одненька.

«Швидка» вкотре підстрибнула на розбитiй дорозі. Уляна відкрила очі.

– Мамо! – вигукнув Василько. – Ма…

– Не турбуй її, хлопче, – втомлено мовив сільський лiкар. – Не можна зараз.

– Васильку, синочку, – ледве видихнулa Уляна, – ти вже великий, а наша Людочка ще мала. Люби і борони свою сестричку. Вона в тебе одненька.

– Уляно, прошу вас, не хвилюйтеся, – лікaр нервово глянув на годинника.

– Ніколи серце не бoлілo, – шепотіла Уляна. – А тут на тобі…

– Степане, швидше, – квапив лікaр водія. – Мусимо довезти…

Хлопець сполохано глянув на лікaря. Той опустив очі. До райцентру залишалося кілометрів з п’ятнадцять.

… Небо полоскало у теплому дощі клапті і клаптики хмар.

– Світ плаче за Уляною, – шепотіли люди на цвинтaрі.

– Бідні діти. Василько наступного року школу закінчить, а Люда… Батькові вони не потрібні. Коли Уляна пoмирaлa, Костя своій кохaнці конюшину косив.

– Тому й не витримало сeрцe. Знала Уляна, що чоловік до Зойки бігає. Терпіла. Задля дітей жила.

Люда не вважала себе малою, хоча закінчила лише третій клас. І тільки тут, на цвинтaрі, стало дуже лячно. Матері більше немає.

Через півроку Костянтин привів на своє обійстя Зойку. Село встало на дибки. А він наказав дітям, аби поважали і слухали нову матір. Вона ж щоразу намагалася дорікнути нерідним дітям за будь-яку дрібницю. Костянтин її в усьому підтримував.

– Віддам до інтернату! – покрикував на дітей.

– Спробуй! – вперше в житті підвищив голос на батька Василь.

– Там страшно? – запитала Люда.

Якось Зойка накричала на падчерку, що та – нероба. І в школі наука, і вдома – наука. Прання купа назбиралася. Пора вчитися господарку обходити, прати-варити.

Шмаття не слухалося дитячих рук. А ще руки викручувало від студеної води. Побачивши Людине прання, брат знову поскандалив з батьком. А Зойка, взявши руки в боки, лише підсміхалася.

– Васильку, мені мама снилася. Вона кликала тебе, – тривожно мовила одного липневого ранку Людочка.

– Через тиждень – роковини за мамою. Вона сумує на небі за нами, – заспокоїв сестру Василь.

– Мама не бачила, як ти школу закінчив…

Після обіду небо почали затягувати важкі хмари. Збиралося на грозу.

– Василю, прижени худобу, – гукнув батько.

– І я з тобою! – сказала Люда.

– Залишайся вдома. Я буду йти дуже швидко. Ти не встигатимеш.

Люда помахала з ганку братові рукою.

Дощ полив раптово. Громовиці били, наче оскaжeнілі. Люда закривала очі при кожній блискавці і знову дивилася на дорогу. Її сердечко калатало, як оскaжeніле.

Гроза минула, а Василько не повернувся. Врапт здійнявся лемент:

– Людоньки, Вася не живий! Блискавка врaзилa!

Старі і малі побігли на пасовище. Корова дивилася на біду винуватими очима. З її очей капали сльози.

Село знову носило в зубах Костю і Зойку. Кожен був переконаний: у cмeртi хлопця вони винні.

Зойка таки добилася, аби Костя віддав Люду до інтернату. З першої хвилини Людочці там було незатишно. Все чуже і всі чужі.

Однокласники дивилися на новеньку з цікавістю і осторогою. У декого з дівчат викликало заздрість довге біляве Людине волосся.

Декого дратувала її мовчазність. Зате на уроках Люда відповідала без зупинок.

А Люду дивувало, як діти стрімголов летять в їдальню, аби вхопити більшу порцію. І шматочки хліба такі маленькі! Деякі діти йшли до віконечка у їдальні і просили «добавку хліба».

У їдальні працювало кілька жінок. Діти знали: тітка Тося ніколи хліба не дасть. А інші були добрими. Люда часто відчувала після інтернатських порцій голод. Але соромилася попросити «добавку хліба».

Якось однокласниця Таня запитала Люду:

– Хочеш зі мною дружити?

– Не знаю.

– Не хочеш, то й не треба! З тобою ніхто дружити не буде! Думаєш, що ти царівна Несміяна? Ти така ж, як всі!

– А всі які? – не зрозуміла Люда.

– Безбатченки, сироти… Нікому не потрібні. І ти нікому не потрібна! Якби тебе любили, то не віддали б до інтернату!

Вихователька, Аніта Іванівна, відносилася до дівчинки дуже прихильно. І ніколи не сварила своїх вихованців.

Пізніше Люда дізналася, що Аніта Іванівна народилася у Литві. Її мама –литовка, батько – з Білорусі. Чоловік Аніти Іванівни – військовий і сім’я вкотре змінила місце проживання. Своїх дітей у них не було.

Люда любила величезний інтернатський парк. І старезне дерево, під яким часто сиділа зі своїми недитячими думками і мріями.

– Людо, чому тобі подобається це дерево? – запитала одного разу вихователька.

– Воно вміє слухати, – відповіла по-дорослому.

– Там, де я народилася, дерева плачуть золотими слізьми. І з цих сліз утворюється гарний камінь, який називається бурштин. Одна з легенд розповідає, що бурштин – це роса, яка впала з неба і затверділа. А древні греки вважали, що це скам’янілі сльози матері і двох сестер за зaгиблим сином і братом Фаетоном. Оплакуючи cмeрть Фаетона, вони з горя вросли у землю й перетворилися на дерева. Але й після цього продовжували плакати. Сльози падали у річку й перетворювалися на дивний камінь, який називають ще «сонячний». А у Литві він називається «дзінтарс»…

– А коли дерева перестануть плакати, то бурштину не буде? – запитала Люда. – Буде. Він утвориться з роси…

Аніта Іванівна після цього розповідала Люді ще багато цікавинок. Але ця, перша, запам’яталася найбільше. Вона також часто плаче, коли ніхто не бачить, за своєю мамою і Васильком. Тільки її сльози не золоті, а солоні…

Восьмикласники прощалися з Анітою Іванівною. Вона з чоловіком поверталася у Литву.

– Людо, я буду писати тобі. Обіцяй, що відповідатимеш на мої листи.

Замість відповіді очі дівчини наповнилися слізьми. Аніта Іванівна була для неї не просто вихователькою, вона була найдорожчою у світі, після мами і Василька, людиною.

Аніта Іванівна поїхала. А Люда кинулася шукати в шкільній бібліотеці книги, які розповідають про дорогоцінне (і не дуже) каміння.

Милувалася мереживними обрамленнями, виготовленими відомими і невідомими ювелірами. Захоплювалася легендами, які іноді віками супроводжували «долю» камінчиків. Простим олівцем у тоненькому шкільному зошиті малювала свої перші ескізи. Ще не знала, де вчаться на ювелірів, але була переконана: вона освоїть цю професію.

Ніхто, крім Аніти Іванівни, не відав про Людину мрію. Дівчина хвилювалася, що вона не схвалить її вибору. Але Аніта Іванівна написала, що чекатиме Люду в гості і вони шукатимуть «золоті сльози»…

Доля нерідко виявляє прихильність до бідних талантів. Наче якась невидима сила відчиняє цим людям потрібні двері і скеровує у правильному напрямку. Таємничий світ ювелірної справи відкрився для Люди. Ескізи молодої красуні-білявки були не те, що цікавими, вони були геніальними. Вона «одягала» камінчики саме в ті шати, які пасували до їх форми, розміру, кольору. Навчилася упізнавати «характер» кожного камінчика, його забаганку.

Аніта Іванівна кликала Люду в гості. Тоді у Литву можна було їхати вільно. Не існувало кордонів і перепон.

У Вільнюсі її зустріла Аніта Іванівна з високим молодим незнайомцем.

– Адамкус. Син моєї двоюрідної сестри. Він відвезе нас додому.

Адамкус зачудовано дивився на білявку з України, про яку під час кожної зустрічі розповідала тітка Аніта. Але він не думав, що гостя виявиться такою гарною і… такою серйозною.

Аніта Іванівна називала Люду своєю «маленькою подругою», хоча та була на цілу голову вищою за свою колишню виховательку.

Пам’ятала імена і прізвища майже всього класу. Аніта Іванівна ніколи ні перед цим, ні після не працювала в інтернаті. Тому для неї ця робота і діти були особливі.

Господиня показувала Вільнюс, який неймовірно любила. Годувала смачними стравами з риби, які готував чоловік – уже відставний офіцер. Знайомила зі своїми друзями і родиною.

«Вона дбає про мене, наче мама», – думала Люда. «Як би я хотіла мати таку доньку», – потай зітхала Аніта Іванівна. Адамкус же не міг дочекатися, коли тітка Аніта попросить, аби її з Людою кудись відвезти, хоча дядько Лукас мав власне авто.

Балтійське узбережжя зустріло Аніту, Люду і Адамкуса приємною прохолодою. Тут шукають «золоті сльози дерев». Аніта, як колись, в інтернатському парку, розповідала Люді «бурштинові» легенди. А в Адамкуса була мрія: знайти хоча б малесенький камінчик у подарунок для тітчиної гості. А якщо не вдасться… Хлопець знав: після їхньої зустрічі він шукатиме все життя «сльози сонця» для цієї серйозної красуні.

…Люда, Адамкус і їх донечка Сауле збиралися на день народження до Аніти. Маленьку Сауле Аніта називає «мій дорогий Дзінтарс», хоча її ім’я означає «сонце».

Сауле стояла біля дверей і нетерпляче чекала, коли мама буде готова. Адамкус ніколи не квапив дружину. А Люді треба було ще трішечки часу. Вона мусила накидати ескіз кольє, який щойно побачила в своїй уяві. Із соснової гілочки скапують чи то роси, чи то сьози… Це має бути дуже тонка, вишукана річ.

Згодом скажуть, що кольє «Аніта» достойне уваги королів та імператорів…

автор: Ольга Чорна

Читайте також: Лист моєму чоловікові, батьку нашої дитини

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook