fbpx
Історії з життя
Василина насмішкувато косилася у бік жінки, а потім єхидно так, запитала: — Тамаро, ми тут сперечаємось, скільки років тобі. Я кажу, що ти вже пенсіонерка, а вони сумніваються

Життєва позиція.

— Ніно, ти бачила Тамару з двадцять восьмої квартири? Що з жінкою діється? На якесь опудало на роликах перетворилася, — розповідала Василина своїй сусідці, але всі літні жінки, які сиділи на лаві біля під’їзду, зрозуміли, що Василина знайшла їм тему для обговорення.

Бабусю Василину в під’їзді називали «радіомовницею», тому що вона якимось чином все про всіх знала і задавала тон посиденькам біля під’їзду.

— Бачила, — відповіла Ніна Павлівна, — а скільки Тамарі років?

Тоді Василина замислилася. Як це вона досі не знає скільки Тамарі років. У голові вона поставила для себе галочку, що такої інформацією вона не володіє і потрібно терміново дізнатися Тамарин вік.

— Та вже пенсіонерка, не дівчинка, — твердо сказала «радіомовниця».

— А так і не скажеш, — засумнівалася Ніна Павлівна, — вона світла, молода, завжди усміхається, привітна. Дивлюся на неї і думаю, хоч у когось все добре. Ніколи не бачила її похмурою чи стурбованою.

— Та де там добре, — мало не підскочила на місці Василина, — сама-самісінька. Нікого в неї крім подруг і нема. Подруги такі самі їй, турбуються лише про себе та чоловіків. Дітей Бог не дав, а Гриць — чоловік, п’ять років тому зв’язався з молодою вертихвісткою, став батьком, а і кинув Тамару. Ось вона й бадьориться, думає, що ще знайде собі чоловіка.

— Василино, ти навіть знаєш хто, що думає? — підколола стару Ніну Павлівну.

— Та тут і знати нічого не треба. Що по ній не видно, як вона молодиться, теж мені наречена, — сердито сказала Василина, — а потяг давно «тю-тю», помчав у далечінь і Тамарі навіть ручкою йому не помахати, давно вже їй хвіст показав. Ось ти, Ніно, чому ж на ролики не стаєш, та молодіжні рюкзачки за спиною не носиш? Слабо?

— Так, Василино, чесно кажучи, мені ніколи і в гору глянути, то онуки, то діти, я дуже втомлююсь, а так іноді хотілося стати на ролики. Відправити весь життєвий тягар лісом і повеселитися.

— Ото ж бо й воно, — повчально сказала Василина, — всьому свій час.

Тут до під’їзду на роликах підкотила Тамара. Весело привіталася з жінками, які сиділи на лавці, і присіла разом із ними. Дістала з рюкзачка люстерко, глянула на себе, поправляючи зачіску. Обережно, щоб не пошкодити макіяж, витерла піт з обличчя.

Василина насмішкувато косилася у бік жінки, а потім єхидно так, запитала: — Тамаро, ми тут сперечаємось, скільки років тобі. Я кажу, що ти вже пенсіонерка, а вони сумніваються, — кивнула головою стара в бік жінок, що сиділи на лавці.

— А Навіщо вам це? — Здивувалася Тамара.

— Та просто суперечка вийшла. Кажуть мовляв, що ти ще молода, он за ролики взялася та модний одяг носиш.

— А я ніколи і нікому й не розповідаю скільки мені років. Скільки є всі мої. Головне не скільки тобі років, а на скільки ти почуваєшся.

— То у якому віці ти застрягла? — Не вгавала Василина.

— Відчуваю себе на тридцять п’ять.

Василина захихотіла:

— Та тоді можна і про дитинку подумати, якщо така молода. Пенсію, мабуть, отримуєш, а все туди ж. Обличчя та поставу не приховаєш. Все одно видають роки. Хоч підколюй обличчя, хоч не підколюй, а все одно роки беруть своє.

Тамара встала з лави і зібралася вже йти, та її зупинила Ніна Павлівна:

— Почекай Тамаро, не ображайся. Це думка Василини, а мені ось цікаво, як ти в такі складні часи залишаєшся життєрадісною і завжди з посмішкою на обличчі. Невже тебе не турбують життєві негаразди.

— Та що ж я не людина і у мене буває різне, тільки я намагаюся не тримати в собі ці емоції. Я не даю їй опанувати мною. Я танцюю, коли в мене душа болить.

Жінки, глянули на Тамару, як на схиблену, а вона посміхнулася і підтвердила:

— Так, так, танцюю. Увечері, запрошую подругу в кафе і ми танцюємо. Коли мені важко на душі, я так танцюю, що й сама дивуюсь, що можу так танцювати і мені в той момент начхати, що і як про мене думають, а іноді підходять і кажуть, що я красиво танцюю.

Ось так, мої милі жінки. Танцюйте, коли вам боляче і все минеться, от і вся таємниця. Тамара встала та покотилася на роликах до під’їзду.

— Божевільна, — констатувала Василина.

— А хто його знає, може і ми для когось божевільні, — сказала Ніна Павлівна, — вона живе і радіє всьому, навіть нам усміхається, тим хто готовий змішати її з брудом. А ми сидимо тут, і перемиваємо всім кісточки. Хіба ж ми нормальні?

Ніхто нічого не відповів на запитання Ніни Павлівни. Всі мовчали, а Василина надулася від злості, як мильна бульбашка.

— Я за позицію Тамари, — посміхнулася Ніна Павлівна, — Вона все правильно сказала, ви краще танцюйте, коли вам боляче.

І Ніна Павлівна встала з лави і, пританцьовуючи, пішла додому.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page