Жодна зламана річ не вартує сліз сина… Вчора в обід подзвонив малий з дому (я частенько без обіду працюю) і дивним голосом повідомив, що «Ми, цілком випадково, котом клянуся!, Розбили твій об’єктив». До речі, разом з клятвопринесеним котом. Об’єктив лежав на підвіконні і, як я думав, нікому не заважав. Але коли дома дитина і кіт, то в ньому (домі) не залишається безпечного місця. Що й було доведено.
Ну думаю, повернуся додому, вуха всім повідкручую. А коту заодно і ще дещо. Бо ж надто він активний за моєї відсутності! Тим більше, що коштує зараз цей об’єктив 50 тисяч. Canon 70-200. Загалом, якась не бюджетна гра у них вийшла. Хоча поряд стояв Canon 16-35, той взагалі зараз трошки за сотню зелених коштує. Так що, якщо можна так сказати, вони грохнули вдало.
На моє питання, що розбилося, сумний голос розповів, що «все розбилося». І по всій кімнаті шматочки, кусочки та уламки. В думках поховавши об’єктив і прочитавши над ним урочисту промову, увечері ввалююся додому, весь такий суворий і оповитий аурою справедливого покарання винних.
Переодягся, вмився. Послухав, як «кіт туди стрибнув… а я такий до нього… а він такий стрибок… а я йому допомогти… а він туди… а я… а він… і об’єктив упав. Ось». Ну що, кажу. Тепер доведеться всі твої іграшки продавати. Планшет, ноутбук, колонки там, що ще є, і купувати мені новий об’єктив.
Малий тільки кивнув і пішов у свою кімнату. Через деякий час дивлюся, тягне колонки на стіл. Навіщо? – Запитую. Будемо тобі на об’єктив збирати, каже. І такий весь сумний-сумний.
…У нього коліно травмоване, вже третій місяць вдома сидить, на домашньому навчанні. У чотирьох стінах. Ми в будні на роботі, він один з котом. Ну і вчителі ще приходить. А хлопцеві дев’ять років, саме час стрибати та носитися у дворі, а він сидить вдома. Подумав я про це і аж серце защеміло. Та ну його все! І осколки по квартирі, і об’єктив цей теж. За навчання посварю, якщо що. За неправильні вчинки теж. За брехню. А за це… Гори вони вогнем ці залізячки з лінзами!
Слова йому не сказав поганого за об’єктив, ні сварив, ні карав. Розповів тільки, що за ціну розбитого об’єктиву можна всю його кімнату конструктором лего викласти. Був вражений.
…А потім згадав, як я батькові в шістнадцять років розбив машину. Серпень 1999 р. Він дозволив мені по селі проїхати, а я на трасу виїхав. І при з’їзді з неї на повороті, не розрахував і, промазавши повз місток, влетів у канаву. Прийшов додому і, знаючи батька, чекав добрячої прочуханки. Він глянув на мене, мовчки одягнувся і пішов до машини, яка все ще стирчала в канаві. Потім правоохоронцям, що приїхали, пояснив, що сам був за кермом і не справився. А мені ні слова ні півслова докору. Тільки сказав – живий? І чудово…
Жодна зламана, тим більше не спеціально, річ не варта сварки між людьми, що люблять одне одного. І що б мені не говорили доморощені теоретики, зараз я вчинив правильно. Як і мій батько. І я дуже хочу сподіватися, що схожий на нього. І не тільки цим поступком. І мій син буде подібний на мене в тому гарному, що є в мені.
