Лєна з полегкістю заскочила в переповнений автобус. Хоч і тіснява, але мороз щоки не випікає, потерпіти якихось пів годинки і вже вдома. Десь далеко в сумці задзвонив телефон, але взяти його не було ні сили, ні змоги. Проте той дзвонив невпинно, отже щось сталося. зробивши кілька акробатичних рухів, Лєна таки дістає телефон і зі злістю розуміє, що це Жанна, найкраща подруга, а у неї кожного дня якийсь апокаліпсис. Вимикає телефон і кидає в сумку, щоб більше ніщо її не турбувало.
Вдома, зігріта чаєм і теплом батарей, вирішила включити телефон і таки дізнатися, що знову сталося з Жанною. Але телефону не було. оце ось цими руками, вона викинула своє життя під ноги автобусному натовпу. Байдужі ноги в брудних чоботах талабуватимуть її життя, навіть, не підозрюючи, якої шкоди завдають. Як зранений звір кинулася Лєна до компа аби довідатися, який рейс спаплюжив найцінніше в її житті. В телефоні було все – друзі, відкриті сторінки соціальних мереж, доступ до онлайн-банку… Все пропало!
Пів життя пішло аби знайти номер автобусної станції, вияснити який рейс, але далі справа не пішла, бо в салоні ніхто нічого не знайшов.
Кинулася Лєна в поліцію аби знайти своє золотце, хоч і розтоптане, але ж може ще можна відновити фотографії? А їх там сотні! В поліції зажадали коробки від телефону, далі якісь дані від оператора, далі заява і тиша…
Без телефону як без рук, але й добре, що можна не одразу почути від мами, яка вона роззява. Проте не чути Жанниних історій – теж бонус.
– Можеш на поліцію не розраховувати – ділилася Жанна досвідом, попиваючи какао у неї на кухні. Вона вирішила таки підкараулити подругу, раз та другий день не бере слухавку.
– Чому?
– У них робити нема чого, лиш твій телефон шукати. Ти новини дивишся?
Лєні залишилося лиш змиритися з долею і вибрати нового супутника її одинокого життя. Вибирала вона прискіпливо, поглядаючи на статуру, фактуру, родовід і платоспроможність…
– Ви гарно розбираєтеся в телефонах, – похвалив консультант в магазині.
– Ви б теж розбиралися, якби стільки телефонів перегубили, – тяжко зітхнула Лєна. Вона зараз не могла думати про всіх потоплених, розчавлених, забутих і розбитих утішителів її життя.
Закохано погладжуючи блискучі боки телефону, вона поринула в підбирання коду до його серця, щоб більше ніякі руки не змогли відкрити його. Аж тут раптом, на компі висвітилося повідомлення від невідомого користувача:
– Привіт. Знайшов твій телефон. Коли можеш зустрітися?
– Я багато заплатити не зможу, бо вже потратилася на новий.
– Просто кавою пригостиш та й все.
Рятівника звали Валерій. Він побачив телефон на бруківці і вирішив підняти, бо такий яскравий чохол міг належати ну дуже хорошій людині.
– Добре, що ти сторінку не закрила, от я тебе й знайшов, – поглядав він на дівчину, яка радісно тулила телефон до серця.
– Дякую! Тут все моє життя.
– Та я вже побачив. Добре, що паролю не було, бо так би тебе й не зустрів.
Отак вони й познайомилися і почали зустрічатися. Через кілька років одружилися і всім охочим слухачам розповідали цю історію кохання. Лєна додає, що відтоді телефони губитися перестали. Все у її житті тепер стабільне, довговічне і її – Валерій, дитинка і старий телефон, який вже дуже приглянувся малечі. Маля просто обожнює гризти, слинити і кидати до землі цю яскраву цяцьку.
Фото ілюстративне.
