— Велосипед? Мені почулось, правда, доню? Ти мені зараз це серйозно говориш? В мене грошей немає на хліб, а ти там собі розкошуєш? – говорила і раз по-раз схлипувала. Тобто я, я тобі не важлива. Рідна мама тобі байдужа?
Я не очікувала такої реакції, тому і не знайшлась, що відповісти одразу. Ніби як, ось – зателефонувала несподіваною радістю поділитись, розповісти, як пощастило, а тут – сльози і докори.
— А гроші ти коли передаси? Чи вже мені йти у переході людей про допомогу посильну просити? – веде далі мама із металом у голосі. – Хоча, що я тобі? У тебе ж он – велосипед новий, так? – і вимкнула зв’язок.
Я знову хочу набрати маму, щось пояснити, розповісти, як мені тут не просто і що гроші з неба не падають, але вона не бере трубку. За кілька хвилин мене точно набере сусідка і буде голосно хлипати, що мамі зле, що я її покинула і, що нікому крім сторонньої людини моя мама не потрібна.
П’ять років тому я з двома дітьми після розлучення повернулась у дім матері. Могла б орендувати квартиру, заробіток дозволяв, але дітям було 2 і 6, самих не залишиш.
Мама прийняла нас і одразу узяла на себе опіку над онучками. Заводила зранку меншу в садок, а онука зустрічала зі школи. Добре, що і школа, і садок у нас поруч, у дворі. З вікон видно, тож мамі і ходити далеко не було потрібно.
А мені спокійно, що син прийде і буде нагодованим, що буде під наглядом донька, якщо занедужає. Графік у мене був не нормований, тож мама виручала і дуже.
Та й мама була рада нашому переселенню, адже я узяла на себе усі фінансові витрати. Мама все життя була домогосподаркою, доки тато був живим, він забезпечував її, а як його не стало, то вже я допомагала по мірі сил.
А коли я розлучилась і повернулась у батьківську квартиру, мама аж розквітла. Я щомісячно давала на витрати 20 тисяч і вже мама розпоряджалась тими грішми на власний розсуд: купувала харчі, косметику собі, одяг. Всі були задоволені ситуацією.
А тут я виїхала із дітками. Нині я в Німеччині і працюю прибиральницею. Їжджу від одного будинку до іншого допомагаю стареньким німцям. Кому із прибиранням допомагаю, кому квіти посаджу. Зарплатня не надто висока, але мені і донькам на життя вистачає.
Окрім основної роботи я маю підробіток. Саме із тих грошей я допомагаю мамі. Вона ж досі не працює, а за квартиру треба ж платити, треба ж і продукти купувати і просто мати гроші на життя.
Увесь цей час я ходила пішки, або пересувалась комунальним транспортом, що було і незручно, і довго, і важко, адже відстані досить таки значні.
А в минулому місяці халепа мені на голову – занедужала. Добре, що мала певні збереження, то протрималась і мала чим за житло оплатити. Мамі допомогти нажаль не змогла.
А нещодавно подруга свій велосипед мені запропонувала придбати. Не новий, але хороший і ціна порівняно з новим – смішна. Звісно я погодилась, тим паче, що гроші можна було і не одразу їй віддати, а частинами і поступово.
Телефоную мамі, аби похвалитись. Так і так, кажу, тепер я швидше справлятимусь, зекономлю, не буду так виморюватись. Але замість того, аби за мене порадіти, мама влаштувала мені сцену зі сльозами і ображено вимкнулась. Я не мала права брати собі таку дорогу річ, адже не подбала про неї ще.
За кілька хвилин сусідка наша мені зателефонувала. Та завжди біжить до мами рятувати за першим покликом:
— Ти в мене на очах виросла, батьки для тебе нічого не шкодували. А яка їм від тебе подяка? Залишила маму одну, не дбаєш про неї. Що ж ти за людина, де твоя совість?
Мені і образливо і соромно водночас. Невже люди не розуміють, що я тут не на заробітках – ми тут жити намагаємось у чужій країні де можна лиш на себе покладатись?
Як мені пояснити мамі, що я не можу її спонсорувати постійно і що вона повинна і сама хоч трохи рухатись, бо ще й 60 не має? Та й чи маю я на такі слова право, адже мама у мене одна і в найважчу мить мого життя, саме вона простягнула мені руку помочі?
Головна картинка ілюстративна.