Люди добрі, мене за ті двадцять років на чужині навіть зуб не заболів, але тепер посипалося все на купу.
Здавалося б, що я навпаки маю тепер з спокійною совістю відпочивати та насолоджуватися життям, але ні, бо як не одне вилізло, інше скрутило, там закололо, тут запекло. Я те й роблю, що від одного лікаря та до другого.
– Мамо, та вам лише п’ятдесят п’ять років, – каже син, – Що ви так вже геть не хочете взяти себе в руки?
– Ой, дитино, я все життя те й робила, що тримала себе в руках, видно вже перетримала чи що.
Бо то була щира правда: я жила в невістках, тому мусила добре тримати себе в руках аби не бовкнути чого зайвого, адже свекруха одразу доносила чоловікові, а той вже не зупинявся і при малій дитині.
– От, бачиш, до чого ти мого сина довела, – щоразу казала свекруха.
– То ж хіба не ви це наробили, – питала її я в очі, – Не ви це йому донесли? А тепер насолоджуєтеся скоєним!
– Не видумуй! Я вже Славкові йду казати, що ти ніяк не вгомонишся!
І все починалося наново.
Коли синові виповнилося десять років я поїхала на заробітки і вже не верталася. Купила нам з сином квартиру, вивчила його і жила лише ним. Мала мету аби він ріс в щасливій родині, щоб мав свій куточок, де не буде ні теща лізти, ні я.
Заробила і йому на квартиру та на машину, далі справила синові пишне весілля. Дивилася відео з весілля, які вони гарні і сльози котилися, думала, що то від полегшення, що нарешті моя дитина має родину, має жінку, яка його любить, скоро підуть онуки, треба й їх підтримати і треба поїхати на заробітки, щоб і коляска була найкраща і одяг з іграшками…
І з такими думками я взяла сумки та поїхала за кордон аби знову працювати на благо свого сина і його дітей.
І тут почалося таке, що мусила позичити грошей в дівчат аби додому доїхати, думала, що тут вже мене й відспівають. Але син взявся мене возити по лікарях і знахарях, але всі розводили руками, бо наче й показники всі в нормі, а що зі мною – не відомо.
Й до церкви ходила і сповідалася, бо я певна, що не маю гріха перед кимось, а от інші, як ото колишній чоловік та свекруха, мені винні не одного сивого волоска.
– Вам треба їх пробачити, – каже священник, – Тоді й легше стане.
– О, ні, – кажу я, – Я їх ніколи не прощу, все що я маю, то лише тому, що я хотіла від них опинитися якнайдалі.
Я не вірю в прощення, я вірю, що треба пам’ятати таких людей і ніколи не вестися на те аби знову своїми руками висадити їх собі на голову. Звичайно, що я знала, що свекруха до постелі прикута, але мені що до того? Мені важливо аби я там не опинилася.
Далі вже невістка щось там начиталася і каже, що я маю піти до психолога.
– Ще тому я гроші не лишала, – лиш сплеснула я руками.
– А що ви втрачаєте?
Пішла я відти ще більше люта, ніж від священика. Питає мене: «Який у вас сенс жити?».
– Та відомо який! Син і його діти!, – я погано тамувала своє невдоволення, і ця людина бере гроші і не малі!
– А для себе? Що ви хотіли саме для себе? Сукню чи подорож?
– Грошей завжди хотіла!
Пішла я звідти і вже ні до кого не ходила. Коли я була мала, то хотіла поїхати в Єгипет, подивитися на піраміди, на ієрогліфи, на статуї… А потім вже пішло життя і які можуть бути мрії, коли треба жити.
Думала я над тим цілу ніч, що й сукню хотіла я чорну і помаду червону, хотіла капелюшок з вуаллю і довгі рукавички, аж до ліктів, хотіла плисти по морю на величезному кораблі, хотіла стрижку коротку, хотіла в горах зустріти сонце…
Зранку записалася до перукаря і вперше за багато днів прийшла туди сама, без палиці і синової руки… Що то за чудо зі мною сталося?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота