Вернулася я з Італії додому, думала, що рідні стіни та земля рідна зцілять, але то наче що було пороблено.

Люди добрі, мене за ті двадцять років на чужині навіть зуб не заболів, але тепер посипалося все на купу.

Здавалося б, що я навпаки маю тепер з спокійною совістю відпочивати та насолоджуватися життям, але ні, бо як не одне вилізло, інше скрутило, там закололо, тут запекло. Я те й роблю, що від одного лікаря та до другого.

– Мамо, та вам лише п’ятдесят п’ять років, – каже син, – Що ви так вже геть не хочете взяти себе в руки?

– Ой, дитино, я все життя те й робила, що тримала себе в руках, видно вже перетримала чи що.

Бо то була щира правда: я жила в невістках, тому мусила добре тримати себе в руках аби не бовкнути чого зайвого, адже свекруха одразу доносила чоловікові, а той вже не зупинявся і при малій дитині.

– От, бачиш, до чого ти мого сина довела, – щоразу казала свекруха.

– То ж хіба не ви це наробили, – питала її я в очі, – Не ви це йому донесли? А тепер насолоджуєтеся скоєним!

– Не видумуй! Я вже Славкові йду казати, що ти ніяк не вгомонишся!

І все починалося наново.

Коли синові виповнилося десять років я поїхала на заробітки і вже не верталася. Купила нам з сином квартиру, вивчила його і жила лише ним. Мала мету аби він ріс в щасливій родині, щоб мав свій куточок, де не буде ні теща лізти, ні я.

Заробила і йому на квартиру та на машину, далі справила синові пишне весілля. Дивилася відео з весілля, які вони гарні і сльози котилися, думала, що то від полегшення, що нарешті моя дитина має родину, має жінку, яка його любить, скоро підуть онуки, треба й їх підтримати і треба поїхати на заробітки, щоб і коляска була найкраща і одяг з іграшками…

І з такими думками я взяла сумки та поїхала за кордон аби знову працювати на благо свого сина і його дітей.

І тут почалося таке, що мусила позичити грошей в дівчат аби додому доїхати, думала, що тут вже мене й відспівають. Але син взявся мене возити по лікарях і знахарях, але всі розводили руками, бо наче й показники всі в нормі, а що зі мною – не відомо.

Й до церкви ходила і сповідалася, бо я певна, що не маю гріха перед кимось, а от інші, як ото колишній чоловік та свекруха, мені винні не одного сивого волоска.

– Вам треба їх пробачити, – каже священник, – Тоді й легше стане.

– О, ні, – кажу я, – Я їх ніколи не прощу, все що я маю, то лише тому, що я хотіла від них опинитися якнайдалі.

Я не вірю в прощення, я вірю, що треба пам’ятати таких людей і ніколи не вестися на те аби знову своїми руками висадити їх собі на голову. Звичайно, що я знала, що свекруха до постелі прикута, але мені що до того? Мені важливо аби я там не опинилася.

Далі вже невістка щось там начиталася і каже, що я маю піти до психолога.

– Ще тому я гроші не лишала, – лиш сплеснула я руками.

– А що ви втрачаєте?

Пішла я відти ще більше люта, ніж від священика. Питає мене: «Який у вас сенс жити?».

– Та відомо який! Син і його діти!, – я погано тамувала своє невдоволення, і ця людина бере гроші і не малі!

– А для себе? Що ви хотіли саме для себе? Сукню чи подорож?

– Грошей завжди хотіла!

Пішла я звідти і вже ні до кого не ходила. Коли я була мала, то хотіла поїхати в Єгипет, подивитися на піраміди, на ієрогліфи, на статуї… А потім вже пішло життя і які можуть бути мрії, коли треба жити.

Думала я над тим цілу ніч, що й сукню хотіла я чорну і помаду червону, хотіла капелюшок з вуаллю і довгі рукавички, аж до ліктів, хотіла плисти по морю на величезному кораблі, хотіла стрижку коротку, хотіла в горах зустріти сонце…

Зранку записалася до перукаря і вперше за багато днів прийшла туди сама, без палиці і синової руки… Що то за чудо зі мною сталося?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота