15-річною юнкою, тільки-но закінчивши 8 класів, поїхала я з однокласницею Галиною в Олександрію вступати до педучилища.
Влаштувавшись на квартиру до старенької жінки, ми поспішили до училища, щоб дізнатися розклад вступних екзаменів. А опісля вирішили з Галиною пройтись центром міста. Так, як ми жили в селі і нікуди з нього не виїжджали, то нам все було дуже цікавим. Місто вразило нас гарними багатоповерхівками, магазинами, чистими охайними вулицями. Ми йшли містом з розкритими ротами, в повному розумінні цього слова. Ось на очі нам трапилася вивіска «Фото», і ми з Галиною вирішили сфотографуватися. В приміщенні фотосалону було гамірно: саме йшла фотосесія весілля. Нам обом здавалися ці люди якимись незвичними: і рухи в них уповільнені, вони весь час натикаються одне на одного, неприродно виставляючи руки вперед. Нарешті ми зрозуміли: ці люди незрячі. Нам було незрозуміло, навіщо вони фотографуються, адже вони ніколи не побачать себе на знімках. Вже пізніше я весь час зустрічалася з незрячими людьми в тому місті, яких вели за руку їхні діти, які бачили цей світ. Уявляю, якими щасливими були їхні батьки, адже діти реально стали їхніми руками і очима.
За матеріалами – “Є”.
Так нас пригнітила ця картина, що перехотілося фотографуватися. Коли ми розповіли квартирній господині про бачене, вона нам сказала, що в Олександрії є ґудзикова фабрика, на якій працюють незрячі люди різного віку. Для них навіть збудували будинок з усіма зручностями, відповідно їхнього стану.
Навчання в педучилищі мені дуже сподобалося, швидше через те, що я поїхала з села. Якось на першому місяці навчання на уроці праці нам організували екскурсію на ґудзикову фабрику. Разом з нашою групою була ще й група майбутніх учителів праці. Зрозуміло, що в ній навчалися майже всі хлопці, та ще які: високі, красиві і до того ж дуже товариські. Серед них був Михайло, який за віком, був старшим від останніх студентів. Він вже відслужив в армії, але вирішив навчатися разом с молодшим братом, який закінчив середню школу. Його призначили старостою групи, і він бездоганно виконував свої обов’язки. Тільки-но ми зайшли до цеху, як Михайло угледів молоду гарну дівчину, яка так спритно орудувала процесом виготовлення ґудзиків, що ми не встигали стежити за її руками. Всі ми потім намагалися повторити цей процес, але лише наробили купу бракованих ґудзиків. Всі пішли далі знайомитись з фабрикою, а Михайло ще довго стояв біля Ліни, нічого не кажучи. На прощання він поцілував їй руку.
Ввечері Михайло з білою трояндою в руках чекав на Ліну після зміни біля прохідної. Коли побачив її, підійшов до неї, вручив троянду і попрохав дозволу провести її додому. Так зав’язалася їхня дружба, яка переросла у палке кохання. Щодня, в різні пори року, хлопець чекав на кохану, щоб провести її до квартири, і не більше. А будинок, в якому жила Ліна, був розташований в ста метрах від фабрики. Він щодня дарував їй троянду. Ми, дівчата, так заздрили їй, що в нас не було таких залицяльників.
Сім’я хлопця жила дуже бідно. Батьки працювали в колгоспі, ледве зводили кінці з кінцями. Як-не-як, а тяглися, бо навчали одночасно трьох синів, яким щотижня потрібно і копійчину на прожиття дати, і в торбу харчі покласти. А тут ще Михайло, біля якого батьки сподівалися в селі на старість голови прихилити, закохався. Та в кого: незрячу. Тяжко було батькам зрозуміти його, а він і розмови з ними не починав. А йому і дійсно було непереливки. Він витрачав гроші на подарунки для коханої, на троянди. Бувало, що голодним лягав спати. А от хлопці ніколи йому не дорікали за таке дивне кохання.
Підходив до кінця перший рік навчання. Батьки, які плекали надію, що кохання сина мине, зрозуміли про серйозність його намірів. Почали вони йому менше грошей давати. Але хлопця це не злякало. Любов до Ліни була дуже сильною. Якось дотягнувши до літніх канікул, він влаштувався на будівництво їдальні. Вдень працював різноробочим, а через ніч – охоронцем. Але, як йому не тяжко було, незмінними були побачення з коханою і троянда в його руках.
Попрацювавши влітку, Михайло зібрав чималеньку суму грошей. Перед ним постало питання: продовжувати навчання чи ні? Він вважав, що має повне право запропонувати Ліні стати його дружиною. Звісно, дівчина погодилася. Вона гладила своїми натрудженими руками його обличчя, немов хотіла розглянути його.
Весілля було гамірним, веселим. Були на весіллі брати нареченого, його друзі, а от батьки знехтували його запрошенням. Молоде подружжя винайняло квартиру в приватному секторі: дуже вже хотілося Михайлові, щоб дружина більшу частину часу проводила на свіжому повітрі. Та і на роботу він тепер її не пускав.
Незважаючи на велику завантаженість, чоловік старався більшу частину роботи по господарству брати на себе. А Ліна, тільки їй зрозумілими діями, теж займалася домашніми справами. Їхня кімната сяяла чистотою, на обід завжди вона готувала свіжі страви. А ввечері вони чаклували біля плити разом.
Михайло так і працював на будівництві. Часто задумувався про те, що потрібно робити вибір: сім’я чи навчання. Перемогла сім’я. Коли у вересні він прийшов до училища за документами, директор, як виняток, дозволив Михайлу вільне відвідування лекцій. Так чоловік отримав диплом, але вчителем і дня не пропрацював.
Скоро Михайло, як говорять в народі, вибився в люди. Йому довірили посаду виконроба. Підлеглі дуже поважали його. Він був вимогливим стосовно них, але, в той же час, добрим. Старався дізнатися всі їхні проблеми і допомагав їх вирішувати. Ось тільки зв’язків з батьками не підтримував: ті не хотіли. Він думав, що час зітре всі їхні образи, але батьки були впертими і навіть не розпитували синів про Михайла. А ті часто гостювали в нього.
Коли Ліна повідомила, що при надії, Михайло на радощах поїхав з нею до батьків. А вони так сухо зустріли їх, що довелося вночі йти до бабусі по батьковій лінії, яку Михайло дуже любив та і вона виділяла його серед онуків, чим могла, весь час допомагала йому. Вона вже нездужала, але нічого робити не хотіла, все говорила, що скільки Бог виділив їй років, стільки вона і проживе. Так трапилося, що бабусині очі закрилися на другий день після появи правнучки. Михайло взяв на себе всі витрати і організацію прощання. Він знав, що бабуся заповіла йому все, що лишиться після неї.
В ті часи жінок виписували додому на дев’ятий день після появи малюка. Михайло за цей час встиг і бабусю поховати, і легкий ремонт в кімнаті зробити, і няню знайти для дитини та Ліни. Весь медичний персонал зібрався в вестибюлі, коли Михайло приїхав забирати обох рідних йому серцю жінок. В руках він тримав величезний букет троянд. Не залишилися ні медперсонал, ні дружина без квітів. Боявся чоловік лише одного: чи бачитиме доня, чи ні? Але Бог змилостивився, а чи то його кохання було таким сильним, але дівчинка і ще потім дві донечки народилися здоровенькими.
Через декілька років подружжя придбало великий будинок майже в самому центрі міста. Посадив Михайло навколо будинку, на подвір’ї кущі троянд. Скоро вони милували очі прохожим людям, які проходили повз, своїм розмаїттям кольорів. Коли Михайло видавав заміж своїх красунь – дочок, то сам виготовляв їм красиві букети-композиції з троянд.
А батьки його до останніх днів свого земного життя так і не зрозуміли вибору сина.
Автор – Олена ВОРОНА, м. Бобринець.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
