fbpx
Історії з життя
Весною з’явився хлопчик, і Марія, навіть не глянувши на маля, слабкою рукою підписала відмову. Повернулася додому, залишивши й навчання, бо без підтримки батьків, на одну стипендію – не проживеш у місті. Батьки висварили «непутьову» дочку, сказали, що це їй наука буде на все життя, вони ж її прощають і… влаштували на роботу санітаркою. Так і жила: біла, як її робочий халат

Марія мала здійснити всі сподівання батьків, адже вони вклали у неї все, що мали: роки, здоров’я, турботу! Вона в них не бігала, як людські діти зранку до вечора, замурзані й безконтрольні, а тільки чистенько одягнена і під контролем когось із батьків. Дівчинці з дитинства вкладали в голову, що вона має завдячувати батькам, які і недосипали, і недоїдали, аби лиш все їй, щоб вона мала все найкраще або принаймні – не гірше, ніж у людей. І хоча дитя з’явилося, коли батькам було вже за сорок, однак вони тримали чимале господарство, щоб і на стіл було що поставити, і продати, бо ж гроші витрачали на свою єдину дитину.

Скільки вона їх пам’ятає – батьки були дуже суворими, вимогливими і як результат – Маруся закінчила середню школу на «відмінно» і її перші танці були лиш на випускному. Разом із батьком їздила вступати до вишу (бо там така молодь, що мало чого!..), хоч як просила відпустити її саму, з сусідською Тетянкою, – куди там! На інше й не сподівалася – знала, що батьківський контроль буде завжди, спочатку над нею насміхались однолітки, та з часом їм це набридло, і вони залишили Марійку у спокої.

За матеріалами – Уют.

Самій Марусі таке ставлення батьків було образливим до сліз – вона й плакала, і сварилася за своє право бути як усі – та нічого не допомагало: батьки знаходили пояснення своїй опіці і закінчували всі повчання однаково: «Ти нам ще спасибі скажеш!».

І зараз, лежачи на ліжку, темної ночі, пригадуючи все – здригається від слів… Не може вона сказати їм спасибі, бо й не може забути всього. Пригадує теплий сонячний день у першому класі – їх із Тетянкою похвалила вчителька і на перерві, коли пустився невеличкий, теплий дощ, вони разом з усіма бігали під його краплями, перестрибуючи невеличкі калюжі. Скільки було втіхи, вереску, захоплення! Такої радості вона не отримувала навіть від куплених черевичок і нового плаття! Але дома… їй перепало, так «повчали» бути слухняною, що вона й досі мимоволі закривається від тих різок, які сипалися на неї з обох боків і знову чує ті слова «ти нам ще спасибі скажеш!». До школи на другий день не пішла – стояла в кутку на горосі, бо на запитання батьків, чи вона зрозуміла свою провину, відповіла: «Я ж просто бігала як усі, це було так весело!».

Після радісної новини про вступ до вишу (до речі, вдвох із сусідкою), батьки дозволили їй піти на роботу, на місяць, якраз до вересня, бо ж там уже й на навчання їхати. «Піди, спробуй, як ті копійки заробляються!» А вона була щаслива! Робота на будівництві нових корівників була для дівчат веселою пригодою: ще б пак, їх не примушували сильно, дуже важкої роботи не доручали, а серед молоді було весело та ще й голова найняв будівельників, шоферів з іншого району, бо планував швидше завершити всі роботи. Тоді й закрутилися романи сільських дівчат із хлопцями з іншого району. І їх із Танею частенько став підвозити Микола – світлочубий, завжди усміхнений хлопець, який, де б не підхопив дівчат, завжди дарував їм польові ромашки. Трохи згодом до них приєднався його товариш Петро, і вони разом після роботи заїжджали купатися до ставка, віддаленого, обплутаного ніжними гілками верб… І додому Маруся поверталася завжди з букетиком ніжних ромашок – світлих, чистих, як і її перше кохання…

В інституті, на лекції, Марійці забракло повітря, і Тетяна зголосилася вивести її на вулицю і там, сидячи в осінніх променях сонця, запитала:

– І давно це в тебе? Малюк з’явиться коли?

Марія сиділа мовчки, бо те, про що вона боялася навіть подумати – озвучила подруга. Все єство її тоді захололо від здогадки: не знала, що їй робити. І справді, що? Батьки сказали – як відрізали: «Роби, що хочеш, дівай – куди хочеш, але з дитиною без шлюбу додому – зась!». До появи маляти її підтримувала Таня, трохи дівчата з гуртожитку, батьки – мовчали. Вона не знала ні адреси Миколи, ні хто він, звідки – нічого. Соромно було тоді питати, та й обіцяв він їй, що взимку приїде свататися, якраз на Меланки. Та минули й Меланки, минуло багато чого, бо коли чекаєш – день за рік, а звістки від нього не було. Ночами снилися ромашки…

Весною з’явився хлопчик, і Марія, навіть не глянувши на маля, слабкою рукою підписала відмову. Повернулася додому, залишивши й навчання, бо без підтримки батьків, на одну стипендію – не проживеш у місті. Батьки висварили «непутьову» дочку, сказали, що це їй наука буде на все життя, вони ж її прощають і… влаштували на роботу санітаркою. Так і жила: біла, як її робочий халат, мовчазна як примара, життя протікало повз, немов дотримуючись мовчазної угоди: «Я тебе не чіпаю, ти – не помічаєш мене».

Коли не стало батьків, якось майже разом відійшовши за межу вічності, Маруся вперше засадила увесь двір ромашками, вони прийнялися, дружно розрослись і милували око всіх, хто проходив повз їхнє обійстя. А їй… їй було затишно серед білого цвітіння добра.

Пролетіло років тридцять, як в її двір зайшов молодий чоловік: «Доброго дня, мамо, нарешті я Вас знайшов!» Підійшов, пригорнув, а потім пильно подивився в очі Марії, немов хотів прочитати у них відповідь на запитання, яке в дитбудинку було головним для всіх покинутих дітей: «Чому?».

Пам’ятає вона той день і досі, немов то вчора було… Син говорив і говорив, розповідаючи і про своє життя у дитбудинку і про товариша, якого всиновила заможна сім’я, і про те, як ті люди вивчили не тільки прийомного сина, а й його, бо дуже вже вони товаришували. Пропонували і його забрати, та він сказав, що у нього є мама, і він її знайде. Тепер вони разом працюють із другом на одному підприємстві, гарно заробляють, він, її син, одружується і приїхав за нею, щоб на весіллі була його рідна мати! Він шукав її увесь час, це була його мрія, і він її знайшов.

Марія мовчки погодилася, кивнувши головою і погладила світло-русяве волосся сина… Перед весіллям син, критично оцінивши її одяг, повіз по магазинах і вийшла звідти Марія, дивуючи всіх своєю вродою, особливо вражала пишна коса, викладена короною на голові. Це вперше за роки вона зняла хустку з голови, сама дивуючись власній сміливості. Та усміхнутися за все свято так і не змогла, тільки здивувалася, коли тамада вручав подарунок від неї – розкішний столовий сервіз. Мабуть, його син купив від її імені. На народження внучки за нею приїхав син уже на власному авто, багажник якого був завалений дитячими іграшками, «купленими від її імені». Мовчки подякувала йому, як і за все, що він робив для неї.

Важко Марії, ночі такі довгі, ніяк той ранок не хоче заглянути у вікно… Розуміє, що грішна, бо запеклися в її серці образи, біль втрат, жаль за тим, що не збулося… Живе, як «заморожена», так її колись охрестила Тетяна, і ніяк не відтане, щоб жити далі. Сонячний ранок, подвір’я – суцільне море з розквітлих, біло-жовтих хвиль: її улюблені ромашки світяться щирим добром назустріч новому дню! Задзвонив у кишені телефон: «Мамо! У тебе з’явився внук! Приїду, заберу тебе на вихідні, ти не проти?!» Марія усміхнулася: «Буду рада, синку, хай щасливий росте!» Переодяглась у святковий одяг і за півгодини вже переступила поріг церкви.

Автор – Галина Тарнавська.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.