Моя мама мала рідну сестру Гафію, яка все життя прожила в селі, заміж не вийшла і була одинокою. Мама ж мала нас трьох: я, сестра Аня і брат Вадим. Ми жили в двокімнатній квартирі і пам’ятаю, що завжди мені було тісно вдома, а от в тітки Гафії, я почувалася такою вільною і щасливою, що ці дитячі спогади мені не затьмарили ніякі дорослі радощі.
Мама відправляла нас на літо до тітки, а та щиро раділа нам, готувала всілякі смачні страви, пекла горішки, перемащуючи їх згущеним молоком власного виробництва… Я не їла смачніших солодощів, клянуся вам…
Дитинство, таке радісне і завжди в моїх радощах була тітка з її лагідним голосом, усмішкою і руками, що завжди щось робили, вони наче жили окремо від неї, бо вона наче спокійно сіла перепочити, а руки розгладжують скатерку, поправляють мені хвостик чи вже спішать зашивати те, що я порвала.
Мама нас любила, я не кажу такого, але тітка. Вона просто була іншою, лагідною, доброю, щирою… Але найголовніше – щедрою. У неї не треба було нічого заслужити гарною поведінкою чи оцінками, вона віддавала все, що мала.
Але я ніколи не наважувалася її засмучувати, бо вона тоді так дивилася… я не могла винести цього погляду.
Брат і сестра ніколи не жалілися, що не хочуть до тітки їхати, могли не хотіти щось робити, але під її поглядом слухняно все виконували. Мабуть, вони не любили так село, ці стежки і трави, як любила їх я.
Коли вони виросли, то перестали їздити до тітки, їздила лише я.
А потім перестала й я їздити, бо поїхала вчитися, а далі перебралася за кордон і вже рідко поверталася в Україну.
Я телефонувала до тітки Гафії раз в місяць, щоб поговорити як там вона. Вона казала, що все добре, переважно питала, як справи у мене.
Я повернулася через п’ять років, коли одружувалася сестра і ми всією родиною зібралися, тітка Гафія була дуже рада, бо виявилося, що сестра буде жити в неї зі своїм чоловіком.
– У мене місця багато, – казала вона, – то я буду рада няньчити онуків.
Наче все було добре, сестра у мене людина нормальна, не без своїх заскоків, але нормальна. Де ж я знала, що все так обернеться…
Я так зрозуміла, що перші непорозуміння почалися з того, що молоді не хотіли нічого вкладати в хату, бо вона була не на них.
– Іриночко, – казала мені тітка, – все вже валиться і розлазиться, а їм хоч що, зять затявся, що копійки не вкладе, поки хата не на ньому буде.
Я просила тітку нічого не переписувати, бо це вже з самого початку було дивним. Але та таки погодилася, бо більше переживала аби хата вціліла, ніж за своє майбутнє.
Згодом, тітка почала зятю так заважати, що він відселив її в комору, далі не хотів сідати за стіл, коли вона сідала їсти, бо вона плямкала.
Звичайно, що сестра вибирала чоловіка в таких ситуаціях.
А потім вони взагалі перевели тітку в дім опіки, хоч вона тільки на два роки старша за маму.
Я дізналася про це запізно, хоч і телефонувала до тітки, але та казала, що у неї все добре.
Проговорилася мама, так між іншим сказала, що провідувала сестру.
– Вона в лікарні? Якась потрібна допомога, – спитала її я.
– Та ні, вона в домі опіки…
Я вже не добре пам’ятаю, що казала мамі…
Як вона таке допустила? Тітка стільки добра зробила їй, нам, а вона отак спокійно про це каже?
– А хто її має доглядати? Я й так маю батька твого та брата, у мене місця нема!, – виправдовувалася мама.
А сестра сказала, що на словах добре бути сердобольною, а на ділі все не так і треба обирати.
Я поговорила зі своїм чоловіком і ми вирішили забрати тітку Гафію до себе. Поки проходять паперові процедури, ми з тіткою живемо в готелі… Я бачу, як їй не просто змиритися з тим, що прийдеться покинути рідну землю. Але виходу іншого просто не бачу.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
