fbpx
Історії з життя
Від тебе я могла чекати чого завгодно, але здати свою матір в інтернат і забути про неї! Ти позбавила її рідного дому. Я вже нічого не говорю про любов. Ти позбавила мене бабусі, про яку я все життя мріяла. Мамо, що ти накоїла

Оля дуже заздрила подружкам, у яких були бабусі. Бабусі подружок зустрічали їх зі школи, гуляли з ними. Для своїх онучок пекли пиріжки, млинці, оладки, а онуки довіряли їм свої секрети. Бабусі першими дізнавалися про таємниці своїх улюблених онучок і довіряли їм свої, розповідаючи про минуле життя, де бабусі були молодими дівчатами, де до них залицялися кавалери, а внучки дивувалися: як це їхні бабусі були молодими, та ще й мали наречених. Коли подруги Олі розповідали про дружбу зі своїми бабусями, Оля засмучувалася, навіть плакала та питала маму:

— Мамо, а де ж моя бабуся? Ми були б із нею найкращими подругами. Як же так, у всіх є, а у мене немає бабусі.

Мати зітхала, якось винувато відводила убік погляд і вкотре з роздратуванням у голосі, нагадувала Олі:

— Ну немає у тебе бабусі, не у всіх вони є. Скільки можна про це запитувати?

Оля з мамою жили вдвох. Батька дівчинка ніколи не бачила, й відповідно не знала. Оля іноді питала і про батька, сподіваючись, на зустріч із бабусею з боку тата, але мама починала злитися, дивлячись на перелякану Олю:

— Немає у тебе і батька! Ні батька, ні бабусі! У тебе тільки — я, зрозуміло? Тільки я!

Олі в ці хвилини здавалося, що мама винить її в тому, що в неї немає бабусі і батька. Дівчинка кліпала очима і тихо хлипала, а мама сердилась ще більше:

— Досить скиглити, нічого поганого не сталося. Живеш, як у Христа за пазухою, я все роблю для тебе. Тобі нічого не бракує, лише з батьком і бабусею не пощастило. Щоб я більше не чула твоїх дорікань. Набридло виправдовуватися.

Оля не відчувала, що мама виправдовувалася, скоріше за все, вона сердилась.

Приходячи в гості до подруг, Оля відверто милувалась і захоплювалася їхніми бабусями. Вона була частою гостею у сусідської дівчинки Ані, бабуся якої дивувала дівчинку своєю добротою та ласкою. То по голівці погладить свою онучку, то в маківку поцілує, то обійме і увесь час посміхається.

— Яка ж Ганнуся щаслива, ви найкраща, бабуся Ельвіно Іванівно, — висловилася якось Оля, перебуваючи в гостях у сусідської дівчинки, — а в мене ось немає бабусі. Якби в мене була бабуся, я б її дуже-дуже любила і допомагала їй і вона б мене теж цілувала.

Бабуся Ельвіна чомусь насупилась, ніби Оля сказала щось погане, а потім підійшла до дівчинки, обійняла її і сказала:

— Ти ще маленька, Олечко. Підростеш, дізнаєшся все про свою бабусю, якщо не буде запізно, а може якісь доброзичливці і раніше проговоряться ненароком.

У Олі якось неприємно почало лоскотати серце. Щось тривожне витало навкруги, але вона посоромилася запитати Ганину бабусю, чому може бути запізно, коли вона виросте і хто такі доброзичливці.

Тепер Оля мріяла якнайшвидше вирости, адже тоді вона зможе дізнатися все про свою бабусю.

— Мамо, а коли я вже виросту?

— Не квап час, Олю. Ти виростеш — я почну старіти, а в мене того життя толком й не було. Одні клопоти, то мати не мати, то чоловік не чоловік, то тебе ростити треба. Де моє життя? Не знаю.

Це сталося, коли Олі було чотирнадцять років. Її мама посварилася із сусідкою по майданчику. Сусідський кіт увесь час мітив килимок перед дверима квартири, в якій жили Оля з мамою, через це молода жінка часто сварилася з господаркою кота. При черговій сварці сусідка спересердя випалила:

— Та ти Ірино, бездушна, мій кіт тобі заважає? Звичайно, якщо ти рідну матір запроторила до інтернату і забула про неї, то що тут можна сказати? Бог тебе покарає за твою натуру.

І сусідка махнула рукою у бік Ірини, зачинивши за собою двері.

Мати Олі мовчала. Вона почервоніла і тільки скоса поглядала на доньку. Чи чула її Оля полум’яну промову сусідки?
Оля була вражена, вона аж ніяк не очікувала таке почути. Дівчинка запитливо дивилася на матір, а та ховала погляд, вдавала, що зайнята прибиранням.

— Це правда? — Не витримала Оля.

— Про що ти, Олечко? До речі, ти хотіла там якийсь телефон купити, а знаєш, я подумала, давай купимо!

— Який телефон? Здався мені твій телефон! Моя бабуся в якомусь інтернаті?

— Не в якомусь, а в інтернаті для незрячих. Вона перестала бачити за два роки до твоєї появи. Ти народилася, з маленькими важко, та ще й вона незряча і все це тяжким тягарем лягло на мої плечі. І не треба на мене так дивитись, ти мені не суддя.

— Я тобі суддя! — не відступала Оля, — Ти називаєш нас із бабусею своїм тягарем? Дивно, що ти мене ще нікуди не здала. Від тебе я могла чекати чого завгодно, але здати свою матір в інтернат і забути про неї! Ти позбавила її рідного дому. Я вже нічого не говорю про любов. Ти позбавила мене бабусі, про яку я все життя мріяла. Мамо, що ти накоїла?

— Ти просто не знаєш, як це жити із такою людиною. За ними, як за малими дітьми, дивитися треба.

— Мовчи, мовчи, поки я не втратила останні крихти поваги до тебе, — обурювалася Оля, — Збирайся і негайно відвези мене до моєї бабусі.

Ірина заплакала.

— І чого ж ти рюмсаєш, мамо? Тобі себе шкода?

Чергова по поверху зустріла Ірину та Олю не дуже привітно. Вона повела матір та дочку до кімнати, де знаходилася Ніна Іванівна, бабуся Олі.

Усі в цей час були на прогулянці, лише одна вона сьогодні лишилася в кімнаті. Старенькій нездужалося. Вона сиділа на ліжку і дивилася під ноги незрячим поглядом. Худорлявість літньої жінки, коротко стрижене волосся, опущені плечі — у всьому її вигляді читалася приреченість і безвихідь.

— Це моя бабуся? — тихо запитала Оля чергову.

— Так, — коротко відповіла жінка. Відчувалося, що люди, які прийшли до Ніни Іванівни, були їй неприємні,

— Вас стільки років не було. Чого ж ви надумали прийти?

І не дочекавшись відповіді, чергова пішла на своє робоче місце.

— Мамо, — тихо, щоб не налякати Ніну Іванівну, сказала Ірина.

Ніна Іванівна здригнулася. Занепокоєння, хвилювання, радість, недовіра, всі ці емоції одночасно читалися в її худенькій постаті, в її руках, на обличчі, в незрячих очах.

— Хто тут? Хто? Хто тут? — шепотіла вона.

— Мамо, це я — Іра. Зі мною твоя онука Оля.

— Ірочко, Ірочко, доню, — Ніна Іванівна простягла руки в бік, звідки долинув голос доньки, — Ірочко, ну де ж ти?

Ірина кинулася до матері, вони обнялися.

— Ой, щось мені погано, доню. Душа аж заходиться від радості. Там крапельки у тумбочці накапай мені тридцять крапель.

Оля подала старенькій краплі і нарешті обійняла свою бабусю.

— Ріднесенькі мої я така рада, що ви тут. Думала, що вже ніколи не почую ваші голоси, ніколи не торкнуся рідних обличь. Господь почув мої молитви, змилосердився наді мною, мої рідні, — сльози текли по зморшкуватих щоках.

— Вибач, мамо, вибач, що ти не вдома, а тут.

— Та що ти Ірочко, хіба ж я не розумію, як зі мною важко жити. Все вірно, тут моє місце. Тільки приходьте до мене, хоч зрідка, щоб я мала можливість почути ваші голоси, доторкнутися до ваших обличь і порадіти, що у вас все добре.

— Ні, бабусю, твоє місце вдома, їдьмо додому, я сумую за тобою.

— Що ти, Оленько, я безпорадна. Нічого не бачу, а тепер ще й стара та немічна. Ні ні. Не хочу вам життя псувати.

— Бабусю, мені було так погано без тебе, однак тепер, коли я знаю, що ти тут, я не зможу спокійно жити. Ми без тебе не підемо.

— Мамо, ми за тобою. Пробач мене, якщо зможеш і повертайся з нами додому.

— Ну гаразд я поїду, поїду, — ковтаючи сльози, погодилася Ніна Іванівна.

Їй не вірилося, що останні роки свого життя вона проживе не в інтернаті, а зі своєю онукою та донькою.

Ніні Іванівні не довелося зустрічати внучку зі школи, гуляти з нею. Це тепер Оля виводить свою бабусю на прогулянки, доглядає за нею, пече їй млинці та оладки, а бабуся обіймає свою онучку, цілує її, а Олі тільки й треба було бабусиного тепла і ласки, а все інше, вона й сама зможе зробити, тільки б бабуся була поруч і довше пожила.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page