fbpx

Відгуляли весілля, а тут другий племінник лаштується в армію. Бігає тітка Галя на два двори, допомагає. Затрималась увечері по господарству трохи більше звичайного. Потім у хату: «Мамо!» А вона вже спить вічним сном. Обличчя таке лагідне

Долина оповита марлею туману. Галинка дивиться у вікно і уявляє, як вони з мамою підуть по калину: стежкою попід берегом, а далі майже непрохідним чагарником.

— Давай, доню, почекаємо, доки сонечко вище підніметься, — лагідно озивається від печі мати.

Галинка тягнеться до кухля з молоком, відламує гарячого, щойно спеченого коржа. За якусь годину вони вже пробираються заростями, відводячи від обличчя причіпливе переплетене віття глоду, шипшини, терну, і вже здаля бачать, як красується вмита паволокою калина.

Галинка вкидає до рота кілька гірко-кислих ягід і вже вкотре благоговійно роздивляється кісточки — маленькі сердечка. Чому вони такі? І чому мама завжди намагається обламати менші, найнепримітніші кетяги, а великі, розкішні залишає палахкотіти на осінніх вітрах? «Хай ще світ поприкрашають. Будь доброю до всього живого, дитино моя». — «Буду, мамо…»

Галина прокидається й подумки кепкує із себе: знову всю ніч брела тихими заплавами далекого дитинства. У сусідній маминій кімнаті дзвенить своєю найвищою нотою тиша. Скільки було ось таких світанків, коли їй думалося: все могло б скластися зовсім не так, якби тяжка недуга не прикула матусю до ліжка, якби вона, Галинка, не була наймолодшою донькою, змушеною довгі роки піклуватися про неньку. Чи ж легке навантаження в 17 років? А що було робити? Старші сестри — заміжні, обвішані крихітними дітками. «Гляди матір, Галю, — просили. — Хоч поки наша малеча підросте».

Гляділа. Встигала і по хазяйству, і на городі, і зварити, і попрати. «Добра ти дитина!» — казали сусідки, котрі приходили провідати немічну. Кому було знати, як місячними вечорами рвалася душа до однолітків, як ковтала нишком сльози, коли хлопець, з яким мріяла побратися, знайшов собі іншу.

Не раз діймав розпач: не хотілось лишитись одиначкою. Але дивилася на матір — висохлу від тяжкої праці, вибілену тривалим лежанням, на її сині найдобріші у світі очі, і розуміла, що ніколи її не зрадить.

Минали роки, підростали племінники. Уже потягли ранці до школи, а їхнім матерям ще більше ніколиться: «Доглядай, Галю, неньку. Нам треба працювати, дітей у люди виводити. У тебе ж таких клопотів нема…».

Все ніби й правильно говорять, а очі відводять. Галині соромно за ту ніяковість, що з’явилась останнім часом між нею і сестрами. Хто винен, що життя складається саме так, а не інакше? Їй важко, проте і їм нелегко: у старшої чоловік — випивоха безпробудний, сама, бідолашна, все тягне, а середульша нездужає.

«Матінко моя, голубонько. Ви нас трьох ростили, про себе не думали. І не винні, що в мене життя не склалось. Скільки он довкола жінок із розв’язаними руками, але самотніх. Мабуть, не вистачило мені чи то краси, чи то мудрості, чи везіння…» — вела подумки розмову з ненею.

Так втішала себе, в душі, однак, сподіваючись, що приб’ється щастя і до її порога. Була лагідною, доброзичливою, спокійною. Та все ж не стрималася, захлипала в подушку, коли найстарша племінниця принесла запрошення на весілля. Виплакала, мабуть, усі свої сльози, бо прийшла привітати молодих уже усміхненою.

— Тітко Галю, це вам, — піднесла наречена широку стрічку з написом «Почесна мати». Давайте перев’яжу!

— Спасибі, Любонько, хай у тебе все збудеться…

Відгуляли весілля, а тут другий племінник лаштується в армію. Бігає тітка Галя на два двори, допомагає. Затрималась увечері по господарству трохи більше звичайного. Потім у хату: «Мамо!» А вона вже спить вічним сном. Обличчя таке лагідне.

Залишилася Галина сама. Пустка на душу тисне, ніби карає за хвилини малодушності, коли звинувачувала геть усіх за свій неталан. Тепер ось вільна, та не радує воля. Що з нею робити, як починати все спочатку, коли за плечима вже майже чотири десятки літ. Журилася, журилася, а тоді взяла до себе наймолодшу племінницю. І пестить дитя, і жаліє. А воно покрутиться-покрутиться, та й додому. Сказано — тітка не мати.

Промайнуло кілька років. Галина у побіленій, чепурній батьківській хаті кладе останні стібки вишивки на маленькому фартушку.

— Мамо! — вривається до хати русява синьоока дівчинка з рум’янцями на щічках. — Я вже нагулялася з друзями. Пішли по калину!

Оленка. Названа на честь такої ж синьоокої бабусі. Найбільша радість і втіха, маленький реп’яшок, що висне на маминій руці і вдень, і вночі. А скільки ж порогів довелось оббити, скільки довідок зібрати, щоб їй віддали з дитбудинку це рум’яне щастячко. А потім — безсонні ночі: Оленка часто хворіла, робота, господарство, бо треба ж донечку на ноги ставити. Та Галина вже не тужить за привільним життям, бо знає його оманливість.

Сонячного зимового дня вони йдуть у калиновий гайок. Спочатку стежкою, потім берегом, далі чагарником.

— Мамо, а чому ти не ламаєш оті великі кетяги?

— Хай красуються…

Схвально синіє над ними небо, схоже на добрий погляд бабусі Олени.

За матеріалами – Вербиченька.

Автор – Катерина АРТЕМЕНКО.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page