Відколи приїхала в Канаду з донькою все рідше відповідаю на дзвінки рідних і друзів. Справа не в тому, що я загордилась, ні! Річ у тім, що мені говорять. Думаю, більшість із тих хто змушений був виїхати за кордон мене зрозуміє.
До Канади я потрапила щойно дізналась, що можна виїхати. До того ми з лютого місяця проживали з донькою у Польщі, але розуміли, що довго там не затримаємось, все ж українців ставало щодень більше, а можливостей влаштувати своє життя меншало.
Приїхала я до Канади не з порожніми руками. Справа в тому, що в Україні я мала свій магазин продуктовий у нашому селі, тому збереження мала. Хай і не надто великі, але на те, щоб винайняти квартиру у містечку на березі океану вистачило. Щойно ми прибули, я одразу ж почала шукати роботу і влаштувала доньку до школи. Нині кручусь мов білка у колесі: працюю, ходжу на курси мови і підробляю вигулюючи сусідських собак.
Інколи, чужина, втома, і напруження у якому перебуваю дається взнаки і хоч я не прихильниця того, аби жалітись, проте виговоритись хочеться.
Одного дня я була особливо вимореною: у той день і працювала і на курсах була, а ввечері повинна була ще й донці допомогти з завданнями, адже вона навчається не лише тут у Канаді, а й виконує завдання у нашій українській школі. Ми ж плануємо повертатись усе ж таки, а вона семикласниця.
До мене тоді сестра двоюрідна зателефонувала. Я ще й здивувалась, адже враховуючи різницю у часі то вона чекала другої ночі аби зі мною побалакати. Так мені важко і тоскно тоді на душі було, а з нею ми завше товаришували, тож я не втрималась і хоч і не хотіла, а все ж почала розповідати, як виморилась і як мені тут складно.
Ох, краще б я цього не робила:
— Давай не починай, – мовила сестра, – роботу маєш, гуманітарку отримуєш, сидиш у теплі добрі і ще й жалієшся. Не подобається – їдь додому. Але ти чогось не поспішаєш цього робити.
Я й оніміла. Стало так прикро, що аж сльози на очі. Усе що я їй розповідала про своє життя тут, вона мені ж у докір і поставила.
Аналогічна ситуація з мамою і свекрухою. Вони ніби змовились і в один голос кличуть додому.
— Чого тобі там сидіти. – говорить свекруха, – тут ти людина, а там хто? Прибиральниця? Приїдеш відкриєш магазин. Люди наші по-тихеньку вже з’їжджаються, будинки відновлюють. Так, не буде у тебе того що до війни мала, але ж удома житимеш.
Я не розумію їх, а вони не розуміють мене. Я не повернусь, доки вдома не стане стовідсотково безпечно. Донька і досі плаче ночами і панічно боїться голосних звуків і це попри те, що вона тут працює з психологом. Я ж не можу спати. Мені здається, що якщо засну, то втрачу контроль і не зможу захистити свою доньку, як це було 24-го.
— Не розумію, чого ти жалієшся, – каже мама, щойно я розповідаю про те, як ледь устигаю і ледь доповзаю до постелі увечері. – Люди мріють влаштуватись так, як ти. Дехто он і дому не має, а ти живеш, як пані і ще життям не задоволена.
Тому і спілкуюсь з родиною усе рідше. Розумію, що їм там здається, що я у казці, а мої слова вони сприймають, як порожню броваду. Бігаю, кручусь, щось не встигаю, маю радості і печалі, але ділюсь ними тепер тільки з донькою, адже зрозуміла, що наразі вона єдина людина яка розуміє мене і не осудить.
Людмила Т.
13,09,2022
Головна картинка ілюстративна.