fbpx

Відколи я ввійшла в сім’ю мого чоловіка, відтоді мати виставляє себе і свою квартиру як якийсь суперприз, який або ми, або сім’я молодшого брата «виграє».

– Тому квартира моя буде, хто мене на старості глядітиме, – каже вона нам всім в очі і так гонорово посміхається, наче ми маємо всі перед нею маліти та ходити навшпиньки, лиш би вона була задоволена.

Наталія Ігорівна з тих жінок, які мають єдину правильну думку і єдині знають, як правильно жити, витирати пилюку і виховувати дітей.

Ми з Вадимом жили на орендованій квартирі і нам було дуже навіть не солодко, бо ми заробляли мало і все витрачали на прожиття. Наталія Ігорівна кликала нас до себе в свою двокімнатні квартиру, але я була проти і прямо в очі їй казала:

– Чим більша між нами відстань, тим більше любов.

Звичайно, я б погодилася, якби не знала, що вже брат Вадима так ходив, що мало з жінкою не розійшовся, адже мати все контролювала, від того, скільки Марина витрачає на косметику, до того чи рипить у них ліжко.

Я такого собі не хотіла, але й жити так далі не було сенсу. І ми порадилися з чоловіком, що поїдемо на заробітки на рік і тоді вже купимо своє житло та заживемо щасливо. Так ми й зробили і купили простору двокімнатну квартиру.

Свекруха раптом образилася.

– Чого ж ви мені не сказали, що купуєте кватиру? Я б свою продала і ми б купили трикімнатну і всі б зажили щасливо!

Я собі як уявила, що живу разом з нею під одним дахом, то мені аж волосся дибки ставало. Але вона подулася, але нам було все одно, бо нашу радість від власного житла попробуй чимось перебий.

Отож, жили ми всі дружно і щасливо, як раптом брат Вадима вирішив теж поїхати за кордон і так, що й родину туди перевіз і вже не планує вертатися. Отож, тепер квартира має лишитися нам разом зі свекрухою і тому та почала мало не ногою відкривати наші двері і вимагати уваги і покори: наполягати, що ми вже маємо їй онуків подарувати, що її треба провідувати часто, бо вона себе не дуже почуває, а ще краще, то вона переїде до нас жити, бо я не вмію грошима розпоряджатися, адже Вадим заробляє, а толку, як я все профукую.

Спочатку я їй категорично відмовила і вона почала заходити з боку чоловіка – він у неї кожен день має бути, бо їй одиноко і тоді її накриває паніка, що вона нікому не потрібна, навіть, рідним дітям в яких вклала душу.

Далі нічні дзвінки, далі виклики «швидкої» і я зрозуміла, що вже чоловік потроху переходить на бік матері і не проти аби вона жила в сусідній кімнаті.

Я тоді теж не розгубилася і повела чоловіка до свого лікаря, який запевнив, що мене в моєму цікавому стані не можна нервувати, хвилювати і якщо він хоче мати здорову дитинку в результаті, то мама, тобто я, має бути спокійна, задоволена і щаслива.

– Коханий, скажи мамі, що мене турбують її нічні дзвінки і я погано сплю, а це для малюка погано, – почала перелічувати я те, що мені не хочеться чути і бачити в своїй квартирі.

Та й сама я пішла до свекрухи і ощасливила її тим, що вона скоро буде бабусею і як хоче мати цього онука і тримати на руках, то має робити все аби мене не турбувати.

Про людське око вона поохкала, що син вибрав жінку, але я їй сказала:

– Ми всі вибрали дитинку, якщо ви також цього хочете, то вже давайте без цих ігор, бо терпіння нам всім знадобиться.

Ось так мені вдалося втихомирити свекруху і не ставити чоловіка перед вибором мене чи мами, бо кожен сам вибрав найголовніше – любов.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page