Емоція, яка мені запам’яталася з дитинства, так в мені вкоренилася, що я ледь не втратила близьку мені людину.
Ви коли-небудь задумувалися, що ваше ставлення про людину базується на кількох подіях і лишень після них ви вирішуєте чи ставитися до цієї людини з теплом і любов’ю, чи остерігатися її.
Але буває й так, що ваші уявлення хибні і ваше ставлення теж хибне. Ось таке сталося й зі мною.
Я дуже недооцінила добру і гідну людину. А все почалося з того, як не стало моєї мами.
Мені було тринадцять і я мала свої підліткові особливості, а тут таке. Батько так само не знав, що робити, адже функцію і тата, і мами, виконувала мама. Тато приходив з роботи і сидів перед телевізором.
А тут вже й не посидиш, треба зі мною говорити, а про що? Про маму ми обоє не могли, а про особисте – не вміли. Тато знайшов звичний спосіб – почав гульбанити, перестав за собою слідкувати і навчив мене відкривати консерви ножем.
Мене таке влаштовувало, бо я й в школі стала вчитися гірше. А тато на таке не звертав уваги.
Пройшло кілька років, коли тато змінився. Став за собою стежити, навіть усміхався і купував мені милі дрібнички без приводу. Я ж не змінилася. Навпаки, моє навчання котилося все нижче і нижче, і щасливий тато міг це помітити.
– Віро, я маю тобі дещо сказати, – почав якось він, – Я одружився з однією жінкою і вона скоро переїде жити до нас.
Що я могла сказати, адже заперечувати було марно, проте, я мала показати, як я ставлюся до неї, щоб вона сама пішла.
Але Алла була така виважена і спокійна, що її не виводили ні плями на підлозі від взуття, ні немиті тарілки, ні мої оцінки і зовнішній вигляд.
Вона прибирала нашу квартиру, готувала їсти і ходила на батьківські збори, проте, нічого не казала батьку за мої успіхи.
А якось я почула, як вона каже:
– Володю, Віру так хвалять за малювання. Кажуть, що дуже творча дитина. Може б її відправити вчитися на художника?
Я паленіла, адже Аллу викликали в школу, бо я писала по парті і Алла сказала, що купить фарбу аби помалювати парти в усьому класі…
– Добре, – кивнув тато і втупився в екран, в його житті все знову стало добре.
Але я не могла стерпіти, що Алла ходила в маминому фартуху, користувалася маминими речами і змінила їх місце розташування. Я ввесь час ставила так, як було, а вона по-своєму.
Коли я поїхала вчитися, то Алла чекала дитину. Вона дуже раділа і сказала батькові:
– Володю, Віра має вчитися і треба подумати, де вона буде жити, що ти скажеш, якби ми їй купили квартиру? Продамо мою тут і купимо їй однокімнатну в області?
– Як скажеш, – казав тато і повертав голову до екрану.
«Відкупитися від мене хоче», – думала я про себе. А як інакше? Забрала у мене тата, забрала мою квартиру в рідному місті, а мені дає однокімнатну в чужому, де я буду сама. Хіба це рівноцінний обмін?
На щастя, студентське життя мене закрутило і я дуже мало думала про мачуху і батька та про новонародженого брата.
Я побачила його кілька разів і ніякого замилування не викликав. Алла намагалася розпитати, як мені ведеться, але я коротко відповідала – добре.
Вже й я заміж вийшла і ми з чоловіком жили в тій однокімнатній квартирі, що мені купила мачуха.
Якось до нас прийшли гості і почали казати, як нам пощастило, що ми маємо де жити.
– Мачуха тобі купила квартиру?, – дивувалися вони.
– Чому одразу купила? Вона мене отак витурила з рідного дому.
– Ти знаєш, Віро, мене б рідні батьки так витурили, як ти це називаєш, як зробила твоя мати, то я була б найщасливіша на світі, – казала подруга.
– Вона мачуха.
– Слухай, мати рідна не завжди таке робить для рідної дитини, як зробила твоя для тебе. Ти б хоч подякувала.
Я була обурена. За що дякувати?
За те, що вмовила батька відпустити мене вчитися на художній, ще тато оплачував останній курс, що мала де жити всі ці роки і ми з друзями маємо чудові спогади від наших посиденьок, що зараз я маю старт в сімейному житті, бо ми можемо відкладати кошти і не переживати, що не вистачить за оренду.
Я ніколи про це не думала.
Ніколи.
Я думала, що вона мені винна і те, що вона робить, то вона мені віддає відсотки з позики.
А як же було насправді? Я не думала, що ця жінка прийшла до чоловіка, який мав доньку, яка ні вчитися не хотіла, ні прибирати за собою. Завжди була невдоволена і стравами, і порядком. А мачуха мала це все мовчки терпіти, бо що?
Тато не був мільйонером аби триматися за його гроші. То що ж нею керувало бути в такій сім’ї і ще й мені допомогти в житті дуже суттєво?
Я не мала відповіді на ці запитання, адже, якщо відпадає корисливий мотив, то виходить, що я всі ці роки була не права? Що я не дозволила їй прийти на свій випускний в школі, на вручення дипломів в інституті, на розпис з чоловіком марно?
Мені аж гусяча шкіра пішла. А вона ж навіть не злилася, казала, що з малим посидить, бо той захворів чи має справи.
Я вирішила приїхати до неї з чоловіком і їх познайомити.
Вона дуже здивувалася, коли побачила нас.
– Я не чекала гостей, чого ти не сказала, що приїдеш?
– Я все спонтанно вирішила.
– Щось сталося?
– Ні, я просто захотіла познайомити тебе зі своїм чоловіком і у нас торт.
– Шоколадний? Дмитрик його обожнює, він якраз зі школи зараз прийде.
На моє щастя, я про брата не забула і купила йому подарунок. Він дуже зрадів конструктору і пішов його збирати. Далі прийшов з роботи батько.
– Щось сталося?, – спитав так само і навіть з такою інтонацією, як у Алли.
– Ні, просто приїхали.
І так за розмовою раптом виявилося, що Алла все пам’ятала і про ложки, які я переставляла в шухляди, і про взуття зимове, яким я йшла на кухню і лишала брудні калюжі.
– Ти потім перестала так робити.
– Справді? Мені здається, що ні.
– Перестала, коли стало нудно.
– Пробач.
– Нічого, головне, що зараз ти все зрозуміла.
Вона це сказала так, наче подивилася мені в душу, наче знала, що я не за те прошу вибачення.
Мої стосунки з нею стали геть іншими, я частіше приїжджаю і ділюся з нею новинами, допомагаю їй з братом і його навчанням, готуємо разом і прибираємо разом. Алла ще не розуміє, чому я так змінилася, вона так само вчиться потроху довіряти мені, як я потроху намагаюся все виправити.
Правду кажуть, що обставини змінюють відношення.
Фото Ярослава Романюка
Спеціально для Ксеня Ропота
