fbpx

Він аж гарчав крізь зуби, але все одно ішов і робив те, що я просила. Ні, ну а як? Я на поміч приїхала, чи в найми? До кінця місяця ми вже й не розмовляли із ним, навіть “Доброго ранку” не казали. Але мені то пусте, зрештою, мені аби допомагав. А щойно невістка на поріг, так я ще й їй гарненько висловилась. Ні, ну правда, куди то годиться

Він аж гарчав крізь зуби, але все одно ішов і робив те, що я просила. Ні, ну а як? Я на поміч приїхала, чи в найми? До кінця місяця ми вже й не розмовляли із ним, навіть “Доброго ранку” не казали. Але мені то пусте, зрештою, мені аби допомагав. А щойно невістка на поріг, так я ще й їй гарненько висловилась. Ні, ну правда, куди то годиться.

Я одна синів своїх трьох ростила. Не на диванах, не перед телевізором чи комп’ютером, а саме в роботі і щоденних справах вони в мене на ноги стали.

Ну, а чи вижила б я в селі одна із трьома дітьми в дев’яності. Один корівку пас, інший кролям і свиням бур’ян рвав, а третій у мене на підхваті. Звісно, мали вони час і на гульки, носились селом на велосипедах, рибалили, але чітко знали, що вільний час у них тільки після того, як мені допоможуть.

Вміють вони у мене і їсти варити і зварювальним апаратом працювати. Не відпадуть у них руки якщо ікру кабачкову на зиму закриють, чи колесо в машині поміняють. Вважала я, що виростила справжніх чоловіків і не розуміла тих жінок, які чекали від долі ласки, а від чоловіка того, що той сам устане із ліжка і піде що робити. Треба – кажи.

Саме тому мене так вивело із себе те, як змінився мій менший син за роки шлюбу. Проживають вони із невісткою у столиці. Тут він навчався і тут свою Ілонку знайшов. Гарна пара, мають чотирьох діток, своя квартира у них. Приїздили до мене вкрай рідко, адже дитя за дитям, однак у ті не часті візити я не побачила реальної картини. Тішилась, що в сина все добре, аж поки, не побачила оте “добре” на власні очі.

Невістка в стаціонар потрапила. Сваха моя в Італії, свата давно немає, то я була єдиною людиною яка могла допомогти сину із дітьми. Ну а як він сам, коли меншим двом лиш рік і три? та й роботу має і до Ілони в стаціонар потрібно. Сіла я в поїзд і за дванадцять годин уже у них була.

Мене вразила стерильна чистота у домі. Четверо дітей. а з підлоги їсти можна. Речі складені так, ніби то робот їх під лінійку викладав. Посуд по кольорам і по розмірам, а спеції я аж фотографувала, бо такого порядку і в музеях не виділа.

Але то таке, до суті. Син увечері прийшов із малими я їх погодувала і бачу, що всі вп’ятьох встають з-за столу і йдуть по своїм справам. Син не збирається тарілки ні мити ні прибирати. Ну якби чужа дитина, а то ж мій. Та вони із пуп’янка тарілку мили під краном одразу ж.

Пішла за ним, кажу, іди мий, а він дивиться на мене в усі очі:

— Ну так а ти? У нас у сім’ї то жіноча справа.

Ох, як я розходилась, то геть найменший і той тарілку свою мив, бо що то за новини, коли лишають на одну людину стільки усього.

Потім із прибиранням. Ніхто і віника до рук не візьме, син не міг пояснити, як пилосмок увімкнути. Що не питаю а в нього одна відповідь:

— Так цим Ілона займається, мамо. То жіноча робота.

Ох, літав він у мене і з віником і з пилосмоком і з ганчіркою. Навіть не міг мені показати де тазик для прання. Не знав де він. Шукав два дні свої брюки, бо Ілона вже випрасувані йому щоранку дає, а де воно береться він і не відає.

І головне, я йому що кажу, а він незадоволений. “Я вже не дитина, мамо”.

— Ну то а я найнялась до тебе, чи на поміч приїхала. Допомагати я буду, а от на шиї тебе катати разом із чотирьма дітьми не збираюсь. Он Ілона повозила – аби тільки видужала після такого.

Зрештою, уже до кінця місяця ми із ним і балакали насилу. Але балачка то таке, головне, що він уже все робив, руки пригадали. І їсти готував і прибирав у домі і прасував дітям і тюлі прав.

Коли вже Ілону виписали то я таку картину побачила, що все мені стало на місця. Вона ледь рухається. зелена, жовта, а коли всі поїли то видає:

— Ідіть мої хороші, я все приберу. Не плутайтесь мені під руками.

Ну все! Мені аж світ потьмянів. Не витримала, не стрималась, каюсь. Уже як висловила я тій Ілоні і сину своєму все, що я думаю про оте “Я сама”. Як пояснила, що я побачила коли отієї “ясамаки” у хаті не було.

— Ти на той світ ледь не пішла, а все тієї ж? Ти ж одна у хаті жінка, п’ятеро чоловіків з тобою, то як воно далі буде? Ти здоровим мужикам будеш бутерброди ліпити до скону і ліжко за ними застелати?

Не вийшло у нас розмови. Замість “дякую” мені швидко білет додому придбали і таксі викликали.

Тепер, я уже й не бабуся. Син телефонує раз у місяць і то па п’ять секунд. Невістка взагалі не спілкується.

Ну от ви мені скажіть, я мала мовчати?

Мені сестра каже:

— Чужа сім’я. то ліс темний. Чого ти туди зі своїм уставом?

Але хіба то чужа сім’я, якщо то син мій і мої онуки? Було тримати язика за зубами, якщо бачу, що псує та Ілона життя не тільки собі, а й усім довкола.

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page