Альбіна і Влад одружилися ще студентами. Кохання лилося з них і затоплювало весь світ. Вони були впевнені, що так триватиме все їхнє довге подружнє життя. Батьки справили скромне весілля, яке, завдяки одногрупникам, було таким драйвовим, що ще довго було темою їхніх розмов. Їхні батьки не були заможні, тому ніхто не придбав їм квартири чи машини. Все це молодята мали заробити самі.
Влад взявся за ідею годувальника сім’ї з якимось надзавзяттям. Він не пішов працювати за спеціальністю, а на більш грошову роботу і просувався по кар’єрній драбині з неймовірною завзятістю. Альбіні мама ж всі вуха прогуділа аби вона не сміла п’ять років інституту кинути коту під хвіст і аби таки дочекалася вільного місця в школі. Оскільки, прийшлося чекати дуже довго, то всі витрати лягли на плечі Влада.
Він приходив додому пізно, не хотів ні гуляти, ні тусити з друзями. А от Альбіна мала купу сил і енергії, тому лишала чоловіка вдома перед телевізором, а сама весело проводила час. Все частіше Влад приходив додому злий і відривався на кулінарних шедеврах Альбіни, що полягали в «купила-зварила».
– Ти можеш бодай трохи заморочитися і щось приготувати домашнє? Мене вже щось пече від цих фаст-фудів.
– Я тобі не наймичка аби все життя сидіти на кухні!
– А хто ти? Як називається все життя фотки постити і нігті малювати?
Це була наймиліша їхня сварка. З кожним днем незадоволення один одним сягало висот і, в якийсь момент, Альбіна сказала, що хоче розлучення.
– Ти розумієш, що я тебе кохаю? – той голос буде вічно лунати в її вухах.
Вона порахувала, що не народжена для такого ставлення, таких вимог і такого життя. Вона варта іншого і кращого. Проходив час, а вона й далі жила з батьками. Єдине, що влаштувалася на чверть ставки в школу і цілими днями робила вигляд, що сильно занята. Мама її дуже підтримувала і жаліла. Якогось дня у них в гості «випадково» зайшов Станіслав, на десять років старший, житлом забезпечений чоловік.
Альбіна не дуже пручалася. Чоловіки якось різко перестали ї цікавити, вона вже побувала за «таємними дверима» шлюбу і знала, що нічого доброго її не чекає.
Весілля не було, просто розписалися і почали жити разом. Альбіна нічого в своїх звичках не змінювала, як і Станіслав. Фиркали один на одного через розбіжні вподобання, але на рожен не лізли. Станіслав ставився до неї доволі поблажливо, капризам не потурав, своє знав. Тобто, обоє були при своїх інтересах, своїх звичках, своїх переконаннях.
Пройшло близько року, коли одного вечора Станіслав не завів розмови:
– Аля, я дуже старався, але, бачу, що ми не можемо дійти якихось спільних цілей. Ти маєш щось своє, якісь свої уявлення про шлюб і життя в ньому. Мене таке абсолютно не влаштовує. Я не прошу аби ти скакала через голову, але я заслуговую на якусь елементарну турботу. Я цього просто не бачу. Якщо я тобі такий осоружний, то для всіх буде краще, якщо ми поставимо крапку.
Він дав їй час на збори, а сам поїхав в відрядження. Альбіна почувалася так, мов на неї вилили відро холодної води. Знову до мами? Ні! Знову кінець шлюбу? Знову самотність? Що ж не так? Не любить вона його вподобання в кіно, в музиці, в книгах. Але він привабливий чоловік, він турбується про неї, завжди переживає як добереться додому, чи не голодна. А вона просто дає себе любити і при тому ніяк не віддзеркалює цю турботу. Справді, ніяк. Недавно він нездужав, то вона переселилася в іншу кімнату, сказавши, що не хоче набратися. Правда, спитала чи не треба йому чаю.
Коли Станіслав вернувся з відрядження, то його чекав сюрприз: ціла добірка старих італійських комедій, його улюблені деруни з часничком і усміхнена Альбіна.
Фото ілюстративне.
