– Я вже сили не маю йому допомагати, а ти жінка ще молода, ти справишся.
Я думала, що це жарт, але як побачила серйозний погляд моєї матері, то зрозуміла, що не до сміху. Я розуміла, що жінка від щирого серця хоче синові добра, але я тут до чого?
В самої он клопоту повно, то ще й його справи маю вирішувати? Та й не подобався мені Михайло, якщо чесно, хоч наче й симпатичний і молодший за мене…
Мені тоді було всього тридцять шість років, у мене було двоє дітей, а чоловік на заробітках був роки і так мене й покинув. Спочатку просто перестав телефонувати, передавати гроші, а потім й переказав, що жити зі мною не буде. У нас село не дуже велике, тому особисте життя у всіх на виду, здається, що ти на чоловіка глянула крадькома, а про твій погляд вже й переказують в церкві. Отак і тут, понеслася вістка, що мене чоловік покинув і свекри прийшли запевнити, що онукам будуть допомагати.
– Будемо, Марто, будемо, а хто нас на схилі літ заходити буде? Син не знати чи й вернеться, тому в усьому тобі поможемо.
Вони допомагали чим могли, я працювала і жила у матері з батьком, діти росли. Інколи й в подушку вила, вставати з ліжка не хотілося, але ж діти, заради них треба все пересилити.
Про Михайла теж село гуділо. Заходився хлопець, так всі казали і тепер вже й пари собі не знайде, бо хто такого старшого хлопця хотітиме? Та й він частіше під лавкою лежав, ніж на танці ходив. Але якось взявся за голову і поїхав на сезон з хлопцями, а звідти й привіз собі жінку, веселу, дуже веселу.
Пожила вона тут не довго, бо Юстина, його мати, вирішила, що ще в синові терпітиме гульки, але не в невістці. І так вони жили, що на кожне Юстинине слово десять від невістки, Михайло їздив на роботу, тішився, що має жінку. Далі та привела дитя на світ, а потім зникла.
Прийшла Юстина в неділю з церкви, а невістки нема, грошей нема, тільки дитина в колисці. Що вже Михайло жінку не шукав, але знайти не міг, так три роки шукав жінку, дитя росло і потребувало мами, бо Юстина з тих нервів геть на ноги підупала.
– Не можу коло неї ходити, сили не маю. А найбільше, що впильнувати не можу, бо ж бігає всюди, а як десь забіжить, то хто шукати буде?
Так вона мені і матері розказувала, чому вирішила мені засватати свого сина.
– Ти жінка сама, вже й не надійся, що тебе хтось схоче з двома дітьми. І він сам, теж без жінки доньку на ноги не поставить, сама знаєш, який він може бути. А з дитиною що тоді буде?
Вона пішла, але ні я, ні мама не обговорювали те, що сталося. Кожен думав про своє та й як ужитися?
– Мамо, як прийде Михайло, то погоджуся, – сказала я нарешті.
Подумала, що так буде правильно, бо була певна, що він не прийде, а так буду перед тіткою Юстиною свобідно ходити, а не ховатися, що сина її відштовхнула.
Аж тут неділя і йде Михайло разом з донькою. Він переважно мовчав, щебетала Марійка, до всього їй було діло, все вона хотіла знати. Така мила дитина і як можна її було отак залишити?
– Ти хочеш аби я була твоєю мамою, – спитала я дитину.
– Хочу, – каже та, – ти гарно пахнеш…
І отак я стала для цієї дитини мамою і ні разу не пошкодувала. З Михайлом ми живемо у нього, бо він зробив в хаті гарний ремонт, є всі зручності. Свекруха не натішиться тим, що має невістку, любить моїх дітей, як своїх.
Ми вже й Марічку заміж видали, але досі з Михайлом разом. Нема між намитого кохання, але є розуміння, що ми маємо один за одного триматися, бо маємо дітей ростити. Отакий у нас шлюб, я думаю, що нічим не гірший за той, де є те кохання. А ви як гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
