Віра сиділа на кухні і вечеряла. «Завтра на роботу, – міркувала вона, – п’ятниця, слава Богу, тиждень минув!» Вона прибрала посуд і пішла готуватися до сну. Лежачи в ліжку, вона згадувала своє дитинство і юність. У свої тридцять дев’ять років вона досі була одна. Все думала, що спочатку треба стати незалежною і забезпечити себе, а вже потім створювати сім’ю. Тільки ось це «потім» ніяк не закінчувалося. П’ятниця була для неї єдиним святом, після закінчення якого, незмінно наступала гіркота самотності. Всі подруги Віри вже давно були дружинами і матерями. Стабільно скаржилися на чоловіків і неслухняних дітей і постійно примовляли: «Віронько, одна ти у нас щаслива, тебе ніхто не діймає!»
Стандартний ранок на роботі і звична підсумкова нарада. Кінець дня. Віра сіла за кермо і поїхала в невеликий ресторанчик, зустрічатися з однокласницями Катею і Раїсою.
— Привіт, дівчата, — сідаючи за столик, втомленим голосом, сказала вона, — як минув тиждень?
Катя опустила погляд і сказала:
— Привіт! Бувало й краще, а у тебе як?
— Швидко, — ледь помітно посміхнувшись, сказала Віра, — навіть швидше, ніж попередній!
Раїса прийшла останньою. Вона була напружена, так що перше, що вона зробила, попросила офіціанта принести коктейль. Випивши, вона видихнула і сказала:
— Ось тепер всім привіт!
Подруги переглянулись.
— Що ж сталося, — не витримала Катя, — що з тобою?
— Та, так, нічого, — відмахнулася Раїса, — здається, ми з Андрієм знову розлучаємося!
— Знову, — здивувалася Віра, — у вас же троє дітей?
— А це хіба когось зупиняло, — хмикнула Катя, — ти нвби з місяця звалилася, Віро!
Раїса допила свій напій і сказала:
— Класика жанру, дівчата! Андрій і домробітниця! Що тут ще сказати? Завжди я говорила і буду говорити, чужої людини в домі не повинно бути, але як все встигнути одній, та ще при моїй роботі? Ось я і погодилася на помічницю, ну і вона мені «допомогла», очевидно, не один місяць старалась.
Вона закрила руками обличчя.
— Раю, — обережно звернулася до неї Віра, — зате у тебе діти є і ти не одна, як я!
Повисла пауза, Раїса підняла очі на подругу і сказала:
— Ага, зате тепер я мати-одиначка, татусь наш того іншу собі знайшов. І без того все на мені було, а тепер як?
Катя теж попросила офіціанта принести їй коктейль, потім підморгнула Вірі і сказала:
— А ти нас, як завжди, додому повезеш!
Віра подивилася на подруг і відчула себе зайвою. Вона замовкла, а вони, як їй здалося, навіть не помітили, що вона вийшла з розмови. Вона слухала їх і думала: «Навіщо я сюди приїжджаю щоп’ятниці, навіщо слухаю всі ці нісенітниці? Це не перший стрибок у гречку Андрія і не останній. Якщо він так постійно поводиться його треба або приймати таким, який він є, або просто йти від нього. Навіщо жити в такому? Ще й обов’язки у мене перед ними є, виявляється, – вони п’ють, а я їх розвожу! Таксі ж є?! Якесь споживацьке ставлення виходить».
Вірі раптом різко захотілося піти. Вона дістала гаманець, виклала на стіл гроші, вибачилася перед подругами, на ходу придумавши щось, і швидко вийшла з ресторану. Осінній вечір був прекрасний, додому не хотілося і вона вирішила прогулятися проспектом.
Віра йшла спантеличена, абсолютно занурена у власні думки і не помітила, що навпроти неї йде літня пара. Порівнявшись з Вірою, вони звернулися до неї:
— Дівчино, вибачте, з вами все добре?
— Га, — розгублено відповіла вона, — що?
— Ми просто з Марійкою гуляємо, – ввічливо пояснив добродій, – і вона мені каже, що дивись мовляв, у жінки щось трапилося, ось ми і вирішили уточнити, чи все з вами добре?
Віра задумалася. «Це в якому ж стані я зараз, — промайнуло у неї в голові, — що мене навіть перехожі зупиняють?»
— Мене звати Петро, — продовжив чоловік, — а це Марійка — кохання всього мого життя!
— Добрий день, люба, — ласкаво промовила Марія, — чим ви так засмучені?
Віра видихнула і сказала:
— Знаєте, всі навколо скаржаться на життя! У однієї подруги чоловік гуляє постійно, в іншої подруги діти неслухняні, а я самотня.
Її голос обірвався, сльози покотилися по щоках. Сама від себе не очікуючи, вона абсолютно чужим людям висловила все те, що таким важким тягарем лежало у неї на душі. Петро і Марія відвели її на бік.
— Дістань серветку, Марійко, — попросив Петро, — дай дівчині.
Марія дістала серветку і простягнула Вірі. Заспокоївшись, вона вимовила:
— Вибачте мене, будь ласка, я не спеціально зірвалася, так вийшло. І я не представилася, мене звати Віра.
Марія погладила її по плечі і сказала:
— Те, що ви зараз розплакалася, це нормально. Вам просто стало страшно від того, що ви не розумієте, де шукати своє щастя, адже так?
У Віри виникло враження, що десь в її голові, хтось рідний і дуже близький, про існування якого, вона дізналася тільки що, раптом взяв і включив світло! Стало так ясно і так видно, що вона посміхнулася. Петро взяв Марію за руку і сказав:
— Ви весь час чогось чекаєте, на щось сподіваєтеся, роздумуєте, аналізуєте, по суті, ускладнюєте все. А істина полягає в тому, що щастя не треба шукати, його треба собі дозволити! І як тільки ви в це повірите всією своєю душею і всім своїм добрим серцем, у вашому житті почнуть відбуватися дива! Обіцяйте нам, що ви хоча б спробуєте це зробити!
Віра стояла і дивилася на цю закохану літню пару. Вона заспокоїлася, обняла Петра, потім Марію і сказала:
— Я хочу вам подякувати від щирого серця за те, що ви зустрілися на моєму шляху. Я вам обіцяю, що я спробую так жити. Не можу висловити словами всю ту вдячність, яку я відчуваю зараз, але я знаю точно, що випадковостей у цьому світі не буває. Здоров’я вам і щастя!
Віра пішла далі, а парочка ще довго дивилася їй услід і, коли вона обернулася, вони помахали їй рукою.
У суботу вранці Віра поглянула інакше на своє життя. Вона поставилася до побутових проблем, як до гри. Вперше з радістю пішла в магазин. Прибрала в квартирі не з почуття обов’язку комусь чи розуміння, що так «потрібно», а для себе. Переставила меблі у вітальні і задоволена влаштувалася перед телевізором.
Задзвонив телефон, номер був не з її телефонної книги, незважаючи на це вона відповіла:
— Слухаю, добрий вечір!
— Ого, — здивовано відповів чоловічий голос, — а я ось Віктору Сергійовичу дзвоню, мабуть, помилився, вибачте!
— Ніколи тут не було такого, — засміялася Віра, — але, якщо раптом з’явиться, я вам зателефоную.
Незнайомий чоловік розреготався і поклав слухавку. А далі почалося листування. В результаті якого, з’ясувалося, що незнайомця звати Ігор. Через добу, він подзвонив і запросив Віру на вечерю. І ця вечеря змінила усе її життя!
Дозвольте і ви собі щастя!
Фото ілюстративне.
