Віта знала, коли її життя повернуло не туди. Вона сотні разів думала про те, що варто б щось виправити і тоді, може, в її житті все б пішло набагато краще, але вона ввесь час відтягувала той момент, щоб все виправити

Дотягла вона до п’ятдесяти років, без радості, вірних подруг і люблячого чоловіка. Вона все питала долю за що та з нею так обійшлася, адже Віта була геть звичайна, он інші, які й казна-що творили в житті, але ж мали когось, хто їх любив, а Віту – ніхто.

І ось одного вечора, самотнього довгого вечора, вона задрімала біля телевізора, йшов якийсь черговий серіал про чуже щасливе і яскраве життя. Віта бачила сон і усміхнулася, адже він дуже гарно починався: молода гарна дівчина під проливним дощем зустрічає чоловіка, який вкриває її плащем та веде до своєї машини. Він підвозить її до будинку, але забуває взяти її номер телефону, а дівчина плаче в подушку, бо не розуміє, чому він цього не зробив.

Вона йде на пари і ввесь день дуже розсіяна, а, коли виходить, то бачить біля входу в інститут – його. Вона йде до нього, а серце вискакує. Він каже, що дуже хвилювався чи вона здорова після тієї зливи…

Далі Віта бачить іншу картину – вони в квартирі, вона дуже щаслива і каже йому, що при надії. Чоловік хмурніє і каже, що одружений і має вже дитину, тому інших дітей не бажає.

– Я тобі дам гроші, а ти зроби все, як має бути.

Далі Віта сон дивитися не хоче, але ніяк не може прокинутися, так як тоді не могла дочекатися, коли нарешті звільниться від тягаря.

– Ви хоч назвіть її якось.

– Навіщо?, – чула Віта свій голос, – Хай її батьки називають.

– А прізвище яке?

– Прізвище?, – вона почала пригадувати, яке ж вона прізвище казала, коли сюди попала, напевно материне.

Бігла звідти з усіх сил, не хотіла й на хвилину лишитися і передумати. «У неї будуть люблячі батьки, хтось її полюбить, а я маю тільки одне життя і маю його прожити краще, ніж дотепер».

Вона закінчила інститут і поїхала по направленню в іншу частину країни, там мало бути щасливе життя від нині і довіку.

На цьому моменті Віка нарешті прокинулася, її розбудила гучна реклама чогось, що обіцяло купу щастя, якщо ти тим скористаєшся.

Віта випила холодної води, щоб заспокоїтися. Її донька зараз доросла і щасливо собі живе, має люблячих батьків і все у неї гаразд.

– То я забрала всі її нещастя, – перегукувала вона голос совісті, – Відтоді мені хоч раз щастило?

Ні, не щастило. Чоловіки не спішили з нею одружуватися, а останній чоловік сказав, що хоче дітей і пішов до її подруги. Вони розміняли квартиру і тепер вона живе на околиці міста в п’ятиповерховій хрущовці, з усіх дір ця квартира сиплеться, в під’їзді чути, сусіди гучні, небо сіре від вічного диму з підприємств.

– Зате донька щаслива, все й неї добре, – запевнила вона себе.

А потім зателефонувала сестра, сказала, що мами не стало і треба приїхати. Вона їхала попри місто своєї юності і було таке відчуття, що це все було лише вчора. На церемонії всі згадували про маму, казали, які вони вдячні їй за все, яка вона була чудова. «Я теж чудова! Я забрала від своєї доньки всі біди на себе», – думала Віта.

А потім ноги самі принесли її під той дитячий будинок, вона затиналася перед директоркою і просила сказати, хто саме усиновив її дитину, вона не хоче ні прізвищ, просто хоче знати, що люди були добрі, що її віддали в чудову родину.

За винагороду жінка пообіцяла все дізнатися і взяла її номер телефону. Віта не їла і не спала, все чекала на дзвінок.

– Знаєте, по документах вашої дівчинки не стало…

Вона ще щось говорила, а Віта наче оглухла, світ хитався. Нащо вона це все підняла, нащо докопалася, як їй тепер з цим жити?

Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page