Дотягла вона до п’ятдесяти років, без радості, вірних подруг і люблячого чоловіка. Вона все питала долю за що та з нею так обійшлася, адже Віта була геть звичайна, он інші, які й казна-що творили в житті, але ж мали когось, хто їх любив, а Віту – ніхто.
І ось одного вечора, самотнього довгого вечора, вона задрімала біля телевізора, йшов якийсь черговий серіал про чуже щасливе і яскраве життя. Віта бачила сон і усміхнулася, адже він дуже гарно починався: молода гарна дівчина під проливним дощем зустрічає чоловіка, який вкриває її плащем та веде до своєї машини. Він підвозить її до будинку, але забуває взяти її номер телефону, а дівчина плаче в подушку, бо не розуміє, чому він цього не зробив.
Вона йде на пари і ввесь день дуже розсіяна, а, коли виходить, то бачить біля входу в інститут – його. Вона йде до нього, а серце вискакує. Він каже, що дуже хвилювався чи вона здорова після тієї зливи…
Далі Віта бачить іншу картину – вони в квартирі, вона дуже щаслива і каже йому, що при надії. Чоловік хмурніє і каже, що одружений і має вже дитину, тому інших дітей не бажає.
– Я тобі дам гроші, а ти зроби все, як має бути.
Далі Віта сон дивитися не хоче, але ніяк не може прокинутися, так як тоді не могла дочекатися, коли нарешті звільниться від тягаря.
– Ви хоч назвіть її якось.
– Навіщо?, – чула Віта свій голос, – Хай її батьки називають.
– А прізвище яке?
– Прізвище?, – вона почала пригадувати, яке ж вона прізвище казала, коли сюди попала, напевно материне.
Бігла звідти з усіх сил, не хотіла й на хвилину лишитися і передумати. «У неї будуть люблячі батьки, хтось її полюбить, а я маю тільки одне життя і маю його прожити краще, ніж дотепер».
Вона закінчила інститут і поїхала по направленню в іншу частину країни, там мало бути щасливе життя від нині і довіку.
На цьому моменті Віка нарешті прокинулася, її розбудила гучна реклама чогось, що обіцяло купу щастя, якщо ти тим скористаєшся.
Віта випила холодної води, щоб заспокоїтися. Її донька зараз доросла і щасливо собі живе, має люблячих батьків і все у неї гаразд.
– То я забрала всі її нещастя, – перегукувала вона голос совісті, – Відтоді мені хоч раз щастило?
Ні, не щастило. Чоловіки не спішили з нею одружуватися, а останній чоловік сказав, що хоче дітей і пішов до її подруги. Вони розміняли квартиру і тепер вона живе на околиці міста в п’ятиповерховій хрущовці, з усіх дір ця квартира сиплеться, в під’їзді чути, сусіди гучні, небо сіре від вічного диму з підприємств.
– Зате донька щаслива, все й неї добре, – запевнила вона себе.
А потім зателефонувала сестра, сказала, що мами не стало і треба приїхати. Вона їхала попри місто своєї юності і було таке відчуття, що це все було лише вчора. На церемонії всі згадували про маму, казали, які вони вдячні їй за все, яка вона була чудова. «Я теж чудова! Я забрала від своєї доньки всі біди на себе», – думала Віта.
А потім ноги самі принесли її під той дитячий будинок, вона затиналася перед директоркою і просила сказати, хто саме усиновив її дитину, вона не хоче ні прізвищ, просто хоче знати, що люди були добрі, що її віддали в чудову родину.
За винагороду жінка пообіцяла все дізнатися і взяла її номер телефону. Віта не їла і не спала, все чекала на дзвінок.
– Знаєте, по документах вашої дівчинки не стало…
Вона ще щось говорила, а Віта наче оглухла, світ хитався. Нащо вона це все підняла, нащо докопалася, як їй тепер з цим жити?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота