– Вітя? А навіщо він тобі? – зверхньо кинула свекруха. – Ти що, вирішила, якщо повідомила “радісну новину”, так все тобі на блюдечку піднесуть: столичну прописку, квартиру, багатого чоловіка? Ти на що розраховувала?
Все було, як у поганому романі. Я приготувала смачну вечерю, запалила свічки і чекала Віктора з роботи. Не просто чекала – я хотіла повідомити йому, що у нас буде дитина. Віктор – це чоловік, з яким ми жили в цивільному шлюбі вже майже два роки. Коханий чоловік…
Жили, до речі, зовсім непогано. Не сварилися, знаходили спільну мову з основних питань, а якщо і сперечалися, то зрідка і через дрібниці. Для мене не було сумнівів, що ми – ми сім’я, і справа за малим – штампом в паспорті, відсутність якого нас обох якось не хвилювала.
Нарешті він прийшов, і я з порога повідомила йому радісну новину: «Ми станемо батьками!». Але реакція, його, була зовсім не такою, як я очікувала. Мій коханий спочатку сторопів, відсунувши мене з проходу пройшов до кімнати, підійшов до столу перехилив прям з горла, осушив ємність не відриваючись… Я думала, що він приходить до тями від несподіванки, радісної несподіванки, але тут він почав щось бурмотіти про малу зарплату, каже, про поїздку в Єгипет, і, врешті-решт, прозвучало неочікуване: «Ми ще не готові, давай щось із цим зробимо!».
Вечеря холонула на столі, а Віктор носився по кімнаті і намагався мене переконати, що ми ще молоді, що нам рано от так безвідповідально занапастити своє життя в пелюшках і памперсах, що доказів «проти» малюка було багато, а «за» – ні одного. Я мовчала і слухала. Про що думала? Про малюка, який ще не з’явився, а його батько вже хоче його аби його не було взагалі. Про те, що, мабуть, мені доведеться вирішувати самій своє подальше життя. І про Віктора, про людину, яку я люблю, з яким мріяла прожити довге життя.
Я не знала, як реагувати. Мені здавалося, що це він від несподіванки, що, коли Віктор звикне до думки, що стане батьком, все зміниться, і ми знову будемо щасливі, але вже втрьох.
Коли я сказала, що, напевно, малюк все чує, про те, як його не хоче рідний батько, Віктор аж побілів від люті, грюкнув дверима і пішов. Я не стала ні плакати, ні вирішувати щось, а просто лягла спати. Напевно, я була в глибині душі переконана, що Віктор завтра повернеться, буде просити вибачення, і скаже, що він просто не міг усвідомити, що його слова були необдуманими, а насправді, все чудово, і ми тепер одружимося …
Вранці, і правда, в дверях повернувся ключ, і я радісно вискочила назустріч. Але це був не Віктор – в коридорі, по-хазяйськи поправляла волосся перед дзеркалом його матінка. Вона оглянула мене крижаним поглядом з голови до ніг і пройшла в кімнату.
– А Вітя де? – я відчувала, що насувається лихо, але ще на щось сподівалася.
– Вітя? А навіщо він тобі? Ти що, вирішила, що залетіла, так все тобі на блюдечку піднесуть: столичну прописку, квартиру, багатого чоловіка? Ти на що розраховувала?
Я повинна пояснити, що мати Віктора сказала правду – я родом не зі столиці, в той час закінчувала університет і жила в гуртожитку. З Віктором ми познайомилися випадково, на вулиці, а через півроку він запропонував жити разом, в його квартирі. Він працював, а я вчилася і займалася усіма домашніми справами. Мені здавалося, що це нормально, адже мені залишалося всього три місяці до диплома, а там би і я почала працювати. А поки я отримувала стипендію, та й батьки надсилали гроші, тобто, я не була на його утриманні.
Але мати Віктора продовжувала обсипати мене образами і порожніми надуманими звинуваченнями. Я один раз спробувала заперечити, що це ж її онук, на що вона розлютувалася ще сильніше. І тут я почула, що, виявляється, вона не заперечувала, щоб у її сина була постійна, як вона сказала «чистенька і порядна» дівчина, а ось одружуватися він буде в своєму колі і вже, звичайно, не на «заїжджій». На завершення вона зажадала від мене ключі, почекала, поки я зберу свої особисті речі, і випровадила мене за двері.
Я повернулася в гуртожиток. Добре, дівчата мене вмовили вносити плату і не виписуватися звідти, щоб нікого не підселили. Віктору я дзвонила, але він не відповідав, а потім, мабуть, змінив SIM-карту. Я підкараулила його біля роботи, але він відмовився розмовляти. І я остаточно зрозуміла, що залишилася одна.
Перед дипломом поїхала додому і все розповіла батькам. Мама поплакала, батько посварився трохи, але все разом вирішили, що я правильно зробила, що не пішла на крайні заходи. «Виростимо, нехай живе всім на радість!» – так підсумували розмову мої батьки, і я поїхала назад доучуватися.
З’явився на світ здоровий хлопчик, назвала Дениско, записала на своє прізвище, а по батькові поставила – Вікторович. Не знаю, чому, мабуть, я не вірила до кінця, що Віктор – негідник, який не побажає нічого навіть дізнатися про свою дитину. А раптом?
Коли Дениска підріс, мій однокурсник, з яким ми не втратили зв’язку після закінчення навчання, запропонував мені хорошу роботу в своїй фірмі. Я на час залишила синочка у батьків і ризикнула повернутися в столицю. Зняла квартиру, почала працювати – все пішло добре, тільки тужила за дитиною.
Компанія наша дуже добре розвивалася, природно, і зарплати у нас були відповідні. Через рік я забрала сина в столицю, знайшла йому няню і стала працювати ще більше, щоб купити своє житло. Коли Денис пішов в перший клас, я купила, нарешті, свою квартиру – маленьку, але затишну. Це було таке щастя!
Про Віктора я згадувала іноді – Денис був схожий на нього, як дві краплі води… І ось сталося – ми зустрілися, випадково в метро в центрі – ми з Денискою і він. Важко розповідати про цю зустріч. Батько і син дивилися один на одного: Віктор жадібно, недовірливо, якось винувато і невпевнено, а Дениско з цікавістю. Незручна пауза перервалася його питанням: «Мамо, а хто цей дядько?». Віктор мовчав, і тоді я відповіла: «Просто перехожий». Ми з сином взялися за руки і пішли далі. Більше ми не зустрічалися жодного разу.
Не раз я після цієї зустрічі думала, що, поведи себе Віктор інакше, підійди, заговори він, може бути, я б змогла все пробачити, і у Дениса був би батько, а у мене – чоловік… Але все сталося, як сталося.
Я нічого не пишу про особисте життя. Але ті жінки, які піднімали дитину самостійно, знають, як доводиться працювати, щоб хоч чогось домогтися в житті. І потрібно було ще вчитися далі, щоб зробити кар’єру. А весь вільний час я проводила з сином.
Були у мене чоловіки, але я весь час дивилася на них, як на вітчимів для Дениса, і боялася, що, якщо рідний батько відмовився від нього, хіба хтось чужий зможе його любити, як свого?! Може, я помиляюся, але ж ніхто мене і не переконав у цьому. Хоча, мій син виріс і скоро стане зовсім самостійним. Ось тоді я і подумаю про себе – ще не пізно!
Марина З.
Текст редаговано – intermarium.news
Головне фото – firestock.ru
