Анна глянула на годинник — вже пів на шосту вечора. За півтори години мали почати сходитися гості. Вона витерла спітнілий лоб тильною стороною долоні й обвела поглядом кухню. Стільниця була завалена тарілками, у мийці височіла гора брудних каструль, а на плиті доходило до готовності остання страва.

— Андрію, ти можеш хоч тарілки на стіл розставити? — гукнула вона в бік вітальні, звідки долинав звук телевізора.

— Угу, зараз, — почулося у відповідь.

Анна тільки посміхнулася кутиком губ. «Зараз» у нього завжди означало «колись потім, може ніколи». Вона знала це за десять років шлюбу. Андрій умів чудово все організувати — корпоратив, зустріч колишніх однокласників, сімейне застілля. Але на тому організація й закінчувалася. Далі все лягало на її плечі.

Листопад і грудень у їхній квартирі завжди перетворювалися на суцільний забіг. Спочатку прийшли його колеги — вісім чоловіків, які просиділи майже до ранку.

Через тиждень заявилися однокласники — десять галасливих чоловіків під сорок, які реготали над старими жартами й постійно просили ще закусок. Потім були друзі дитинства, потім — колишні товариші.

Після кожної такої зустрічі Анна наступний день проводила, відмиваючи квартиру, а Андрій задоволено розповідав, як класно все минуло, і вже планував наступну.

— А на Новий рік зберемо всю родину! — заявив він два тижні тому. — Давно не збиралися всі разом.

— Андрію, а може, цього разу просто ми вдвох? — тихо запропонувала Анна. — Або з моїми батьками, не більше.

— Вдвох? На Новий рік? — він подивився на неї з щирим здивуванням. — Аню, ти що, захворіла? Я вже всіх запросив. Мама з татом, Оксана з Андрійком і дітьми, Дмитро зі своєю новою подругою, тітка Галина, дядько Василь…

— Скільки всього вийде? — майже пошепки спитала Анна, відчуваючи, як усередині піднімається важке роздратування.

— Та десь п’ятнадцять-шістнадцять душ. Зате яка атмосфера буде!

Атмосфера. Для Андрія це слово означало шум, сміх і застілля до ранку. Для Анни — нескінченну готовку, сервірування, прибирання й вимушену усмішку на обличчі, коли хочеться просто впасти й лежати.

Вона не стала сперечатися. Сперечання з Андрієм завжди закінчувалися однаково — він ображався, казав, що вона не любить його рідних, що думає тільки про себе. І Анна поступалася, бо легше було погодитися, ніж слухати довгі докори.

Тридцять першого грудня вона підвелася о шостій ранку, поки Андрій ще спав, і поїхала на ринок. Треба було накупити всього на велику компанію — м’яса на гаряче, риби, овочів, фруктів, всього, що потрібно. Три величезні пакети вона ледве доправила додому на таксі. Водій по дорозі ще й зауважив, що час би вже чоловіка з собою брати.

Вдома Андрій тільки прокидався.

— Аню, а ти каву зварила? — сонно спитав він, з’являючись на кухні.

— Ні, треба продукти розібрати. Сам звариш?

— Ага, швидко. — Він позіхнув і пішов у ванну.

Кава так і не зварилася. Андрій вийшов з душу, вдягнувся й заявив, що треба терміново з’їздити за чимось міцнішим — того, що було вдома, точно не вистачить. Поїхав о одинадцятій, повернувся о першій, по дорозі пояснюючи, що заїхав до батька, допоміг йому з машиною.

— Андрію, ти ж обіцяв допомогти з готуванням, — нагадала Анна, дивлячись, як він зручно влаштовується на дивані з телефоном.

— Допоможу, допоможу. Тільки новини подивлюся.

До другої дня вона зрозуміла, що допомоги не буде. Анна спокійно нарізала салати, запікала м’ясо, готувала закуски. На столі вже стояли миски з олів’є, оселедцем під шубою, мімозою. У духовці булькала курка з апельсинами. На плиті варилися яйця.

Спина боліла. Ноги гули. Голова паморочилася від запахів і втоми. Анна глянула на себе в дзеркало в передпокої й здригнулася — сіре обличчя, скуйовджене волосся, пляма від майонезу на футболці. На годиннику вже було п’ять вечора. Гості мали прийти о сьомій.

— Аню, ти стіл накривати будеш? — гукнув Андрій. — Чи мені?

— Я. Як завжди я, — механічно відповіла вона.

— Ну ти ж краще знаєш, як гарно зробити. Я б тільки все зіпсував.

Вона нічого не сказала. Сил навіть на злість уже не було. Лише якась дивна порожнеча всередині й автоматичні рухи рук — дістати скатертину, розкласти тарілки, поставити келихи, покласти серветки.

О пів на сьому Анна нарешті зайшла у ванну. Гаряча вода з душу здалася справжнім порятунком. Вона стояла під струменями, намагаючись зібрати думки, але в голові була суцільна вата. Хотілося лягти й заснути. Просто заснути й прокинутися, коли все скінчиться.

Але вона не могла собі цього дозволити. Швидко помилася, накинула халат і спробувала зробити зачіску. Руки тремтіли від утоми. Туш розмазалася під оком

Анна витерла її й нанесла заново. Подивитися на себе критично — під очима темні кола, які навіть тональний крем не міг приховати. Вона виглядала виснаженою. Бо й справді була виснажена.

О сьомій задзвонив дверний дзвінок. Анна швидко натягнула темно-синє плаття, яке підготувала заздалегідь. Але блискавка застрягла посередині спини. Вона смикнула — марно.

— Андрію, допоможи! — покликала вона.

Але Андрій уже відчиняв двері, вітаючи батьків. У квартиру зайшли його мама й тато — Валентина Павлівна й Михайло Семенович. Слідом — сестра Оксана з чоловіком і двома дітьми. Потім брат Дмитро з новою дівчиною. Потім тітка, дядько й ще якісь родичі, яких Анна бачила раз на рік.

— Андрію! — гукнула вона голосніше.

— Зараз, мамо, піду допоможу Ані! — почувся його голос із передпокою, де він приймав верхній одяг.

Анна чекала його у спальні. Він вбіг і на ходу застібнув блискавку.

— Все, біжи, гості чекають! — він легенько підштовхнув її до дверей.

Вона вийшла до столу з усмішкою. Усі вже сиділи, розглядали страви. Валентина Павлівна велично займала місце на чолі столу — те, яке вважала своїм по праву старшої.

— О, ось і наша господинька! — голосно оголосила вона. — Аню, люба, ти щось погано виглядаєш. Зовсім замоталася, мабуть.

Анна натягнуто посміхнулася й сіла поруч із Андрієм.

— Та ні, все гаразд, Валентино Павлівно.

— Ні-ні, я бачу. Волосся не вкладене, під очима синці. — Свекруха похитала головою з показним співчуттям. — Треба було раніше починати готуватися. Ти ж знала, що в нас сьогодні свято, правда?

За столом запала незручна тиша. Усі дивилися на Анну. Вона відчула, як обличчя заливає рум’янець.

— Я весь день готувала, — тихо сказала вона.

— Ну так, готувала. — Валентина Павлівна взяла виделку й спробувала салат. — Олів’є, як завжди, забагато майонезу. Треба було мене попросити, я б підказала, як правильно. — Вона повернулася до інших: — Я Андрію завжди кажу: треба було одружуватися з дівчиною, яка вміє готувати. Але він закохався, що поробиш.

Дехто нервово хихикнув. Оксана ніяково відвела погляд. Андрій винувато стенув плечима, але промовчав. Анна сиділа, дивлячись у тарілку, і відчувала, як усередині щось холодно обривається.

— Валентино Павлівно, ви трохи перебільшуєте, — спробував втрутитися дядько Василь. — Стіл чудовий, Аня молодець.

— Та я не сперечаюся! — замахала руками свекруха. — Просто я за неї переживаю. Подивіться на неї — вся якась зім’ята. У Новий рік треба сяяти, а вона ніби з нічної зміни прийшла.

Остання фраза викликала щирий сміх у половини столу. Дмитро реготав голосніше за всіх. Анна повільно підвелася.

— Вибачте, — сказала вона тремтячим голосом.

Вона дійшла до спальні, зачинила двері й притулилася до них спиною. Руки тремтіли. Сльози котилися по щоках, розмазуючи туш. Вона затулила рот долонею, щоб не заплакати вголос.

Через хвилину з вітальні почувся гучний сміх. Потім дзенькіт келихів. Голос Андрія, який проголошував тост. Вони продовжували святкувати. Без неї. Ніби нічого й не сталося. Ніби вона була потрібна тільки своїми руками, які готували їжу.

Анна дістала телефон і набрала номер сестри. Марія відповіла після третього гудка. На фоні грала музика.

— Марійко? — Анна ледве стримувала сльози.

— Аню! З Новим роком! Ти чого, плачеш?

— Можна я до тебе приїду? — випалила Анна. — Прямо зараз?

— Ти серйозно? А Андрій, гості?

— Байдуже. Я більше не можу. Марійко, можна?

— Звичайно, приїжджай! Ми в «Небесах», на Хрещатику. Приїжджай, зустрінемо Новий рік разом!

Анна поклала трубку. Вона витерла з обличчя залишки косметики, нафарбувалася заново — спокійно, не поспішаючи. Дістала з шафи червоне плаття, яке купила місяць тому, але так і не наважилася вдягнути — Андрій сказав, що воно надто яскраве.

Наділа туфлі на підборах. Розпустила волосся. Подивитися на себе в дзеркало — і вперше за цей день побачила не виснажену господиню, а жінку. Гарну. Втомлену, але живу.

Вона накинула пальто, взяла сумочку й вийшла зі спальні. Пройшла повз стіл, де всі вже їли й пили. Валентина Павлівна щось розповідала, розмахуючи руками. Ніхто не помітив Анну.

Вона вже була біля дверей, коли Андрій схопився з-за столу.

— Аню? Ти куди?

Вона обернулася. Він стояв із здивованим обличчям, тримаючи в руці келих.

— Йду.

— Як це — йду? Куди?

— До сестри. У ресторан. Святкувати Новий рік.

— Ти жартуєш? — Він ступив крок до неї. — Аню, у нас гості. Моя родина.

— Твоя родина, яка щойно підняла мене на сміх при всіх. — Голос у неї тремтів, але вона трималася. — Твоя родина, яку я весь день годувала й обслуговувала.

— Мама не зі зла, вона просто… Ну ти ж знаєш, яка вона. — Андрій спробував узяти її за руку. — Аню, не влаштовуй сцен. Повертайся до столу.

— Ні.

— Ти куди? А як же гості? — він підвищив голос. За його спиною вже стояла Валентина Павлівна з обуреним виглядом. — Ти ще пошкодуєш!

Анна подивилася на нього довгим поглядом і зачинила за собою двері, залишивши чоловіка прислуговувати гостям.

Ресторан «Небеса» сяяв вогнями на верхньому поверсі висотки. Марія зустріла її біля входу — висока, яскрава, у золотистому платті, з келихом шампанського в руці.

— Боже, Анько, ти така гарна! — вона обійняла сестру. — Ходімо, познайомлю тебе з нашою компанією!

Анна озирнулася, ніби потрапила в інший світ. Жива музика, сміх людей, білі скатертини, мерехтливі свічки. Ніхто нічого від неї не вимагав. Ніхто не оцінював, як вона виглядає, чи достатньо постаралася, чи правильно зробила салат.

— Знайомтеся, це моя сестра Анна! — оголосила Марія, підводячи її до столика, за яким сиділо шестеро людей. — Вона втекла від чоловіка й свекрухи просто в новорічну ніч, тож давайте влаштуємо їй найкращий Новий рік у житті!

Усі засміялися й зашуміли, усаджуючи Анну, наливаючи шампанське. Хтось увімкнув музику голосніше. Дівчина на ім’я Катя затіяла гру в «Крокодила». Молодий хлопець в окулярах — Віталій, як представила Марія, — розповідав смішну історію про корпоратив.

Анна сиділа й усміхалася. Справжньою усмішкою. Не через силу, не з ввічливості, а тому, що їй було добре. Бо вона була тут, у цьому ресторані, з цими веселими незнайомцями, які нічого від неї не чекали, окрім того, щоб вона була собою.

Опівночі вони вийшли на відкриту терасу — дивитися салют. Київ сяяв унизу мільйонами вогнів. Небо розквітало кольоровими спалахами. Марія обійняла Анну за плечі.

— З Новим роком, сестричко. Ти молодець, що пішла.

— Я не знаю, що буде далі, — зізналася Анна.

— А хто знає? Головне, що зараз тобі добре. Правда?

Анна кивнула. Правда. Їй було добре. Вперше за багато місяців.

Вони повернулися до столу. Пили шампанське, танцювали під живу музику, сміялися до сліз над чиїмись жартами. Анна навіть не дивилась у телефон

Там, напевно, вже були повідомлення від Андрія — спочатку обурені, потім образжені. Але їй було байдуже. Завтра розбереться. А сьогодні вона просто жила.

О п’ятій ранку вони з Марією доїхали до її квартири на таксі. Анна впала на диван, навіть не роздягнувшись.

— Марійко, дякую, — пробурмотіла вона, провалюючись у сон.

— Ні за що, дурненька. Спи.

Анна прокинулася о пів на першу дня. За вікном світило сонце. З кухні долинав запах кави. Вона потягнулася й уперше за довгий час відчула, що виспалася. Справді виспалася.

Марія сиділа на кухні в халаті, гортала телефон.

— О, прокинулася! Доброго ранку, а точніше — дня. Каву будеш?

— Буду. — Анна сіла на стілець. — Боже, скільки я спала?

— Години десять. Тобі треба було. Ти вчора виглядала як привид.

— Я так і почувалася. — Анна взяла чашку з кавою, зробила ковток. — Марійко, я навіть не знаю, як тебе дякувати.

— Не треба. Ти моя сестра. І взагалі, я давно хотіла тобі сказати — ти забагато на себе береш. З Андрієм, з його родиною. Ти ж не в наймах в них.

— Я просто… Не хотіла скандалів. Думала, легше погодитися.

— А в результаті загнала себе в глухий кут. — Марія подивилася на неї серйозно. — Аню, ти розумієш, що так далі не можна?

— Розумію. — Анна зітхнула. — Тепер розумію.

Вона глянула в телефон. Вісімнадцять пропущених від Андрія. Повідомлення — спочатку гнівні («Як ти могла?!», «Ти мене перед усіма осоромила!»), потім розгублені («Аню, ну годі дутися, повертайся»), потім майже вибачальні («Може, мама й перебрала. Але ти ж знаєш, яка вона»).

Останнє повідомлення прийшло годину тому: «Приїжджай, будь ласка. Нам треба поговорити».

Анна допила каву, вдягнулася й поїхала додому. Ішла повільно, не поспішаючи, збираючись із думками. Вона не знала, що скаже Андрію. Але точно знала, що не повернеться до колишнього життя. Більше не мовчатиме й не терпітиме.

Квартира зустріла її розгардіяшем. Брудний посуд на столі, сміття й пляшки на підлозі, плями від їжі на скатертині. На дивані сидів Андрій — небритий, у зім’ятій сорочці, з погаслим поглядом.

— Ти прийшла, — видихнув він.

— Прийшла. — Анна оглянулася. — Весело погуляли?

— Аню, вибач. — Він підвівся, ступив крок до неї. — Я дурень. Я все зрозумів. Мама була неправа. Я не мав мовчати. І взагалі… Мені соромно.

— Мені не потрібні слова, Андрію. — Вона подивилася йому прямо в очі. — Мені потрібні вчинки.

— Які?

— По-перше, ти більше ніколи не запрошуєш гостей, не порадившись зі мною. Ніколи. Це наш дім, а не твій особистий клуб.

— Добре.

— По-друге, якщо ми приймаємо гостей, ти допомагаєш готувати, накривати й прибирати. Порівну. Не я одна.

— Згоден.

— По-третє, ти захищаєш мене. Завжди. Навіть якщо це твоя мама. Якщо вона каже щось неприємне — ти її зупиняєш. Інакше я просто піду.
Андрій мовчав, дивлячись у підлогу. Потім кивнув.

— Зрозумів. Я обіцяю. Все буде інакше.

Анна втомлено опустилася на стілець. Вона не знала, чи виконає він обіцянки. Але вона дала йому шанс. Останній.

— Тоді починай прямо зараз, — сказала вона. — Прибери все це. Я піду спати.

Вона пішла до спальні, зачинила двері й лягла на ліжко. За вікном стояв сонячний зимовий день — перший день нового року. Її нового року. І вперше за довгий час Анна відчула, що в неї є сили його прожити.

Головна картинка ілюстративна.