fbpx
Історії з життя
Вона мені й не рідня, – почула я розмову сина з нареченою, – Здається. тітка троюрідна, можу й не навідувати її, але ти ж бачиш – вона геть одна, ото я її й шкодую

Так доля склалась, що я за свій вік ніколи й заміжня не була і діток не маю. Посивіла в дівках. як люди кажуть, ото так воно і є. Зараз мені шістдесят два, працюю, живу у приватному секторі столиці. Від батьків залишився мені будинок у селі під Києвом, але за ці роки наше село уже й з містом “зрослось”.

Проте, є у мене й син. Років сорок мені було, як не стало моєї двоюрідної сестри. так уже вийшло, що у її сина на всьому білому світі нікого окрім мене і не було. Хлопчику тоді саме вісім виповнилось і його повинні були забрати до дитячого будинку, але я не дала- оформила опіку і забрала Дмитра до себе.

Я вдячна долі за те, що дала мені шанс відчути, як то – бути матір’ю. Не все було просто, але Дмитра я виростила. Він у мене спортсмен, брав участь у міжнародних змаганнях, інститут закінчив з відзнакою. Зараз працює у міжнародній фірмі і проживає у Львові. Я звісно була проти, аби він зі столиці їхав, але головний офіс у них там, його підвищили, то я й змирилась.

Чомусь, завжди я думала, що Дмитро мій син. З першої ж хвилини як він переступив поріг мого дому не інакше, як до своєї дитини я до нього і не ставилась. Ну а як інакше? Він мамою мене ніколи не називав, завжди пам’ятав свою рідну матір, але я вірила, що у його серці посідаю, хай не місце матері, але хоч близьке до нього. Як же гірко було розчаровуватись.

Раз на місяць Дмитро завжди приїздив додому мене навідати. Я чекала цього як свята. готувала його улюблені страви, зустрічала з усією душею – житина приїхала. Останній візит мав бути з подвійною радістю – Дмитро привіз наречену знайомитись.

— Вона мені й не рідня, – почула я розмову сина з нареченою коли вийшла з-за накритого столу на кухню, аби подати чергову страву, – Здається, тітка троюрідна, можу й не навідувати її, але ти ж бачиш – вона геть одна, ото я її й шкодую.

У мене з рук усе полетіло, світ перед очима згас. Як? Як же ж так? “Здається…тітка…троюрідна?”.

Тоді я зробила вигляд, що й не чула нічого, зустріла і провела молодих. Посміхалась крізь сльози, говорила теплі слова, коли в душі був розпач.

Тепер не знаю, як бути. Справа в тому, що я на свого Дмитра дім переписувати зібралась, аби він потім не мав труднощів з переоформленням, але вже й не знаю, чи потрібно. Думала, що сина маю, родину. Думала, коли немічна стану моя дитина мені хоч склянку води піднесе.

Тепер розгублена, що робити? Надіятись на сина? Чи я себе накрутила і все гаразд?

23,09,2022

Головна картинка ілюстративна з вільних pexels.

You cannot copy content of this page