Вона мені каже, що їй до рота шмат хліба не піде, коли знає. що у сватів така ситуація. Добра вона в мене завжди була, саме тому, напевне, от так у нас і повернула доля.
Мені ж хоч сядь і плач, бо гроші ті я заробляла важкою працею і ночами безсонними біля сеньйори Анни. Чого тільки варті оті її нічні окрики: “Зроби мені чаю із ромашкою”, “Підклади подушку”, “Забери і подушку і чай і йди звідси, чого вночі мене будиш?”.
Однак, у Ніни до мене жалю ні краплі у душі. У неї перед очі свекри і те, як їм нині важко. Хоча давайте я вам про все по порядку розповім, бо тут от так зразу і не розбереш.
Чого я стала заробітчанкою? Так як і всі: лікарню нашу у селі скоротили до амбулаторії, лишили лиш тих, то до пенсії мусив допрацювати, а нас, молодих медсестер, відправили у вільне плавання.
— З такою професією ніколи не сидітимеш без кусня хліба, – казала мені мама.
От тільки у час, коли в селі насилу триста жителів є, важко знайти підробіток. Тоді я перехрестила хату, лишила малу Ніну на маму і подалась до Києва на заробітки.
От тільки столиця нікого не чекала, втім, як і будь яке інше місце. Кілька днів працювала на ринку – овочі продавала, однак, коли мені жінки місцеві розповіли, скільки людей пішло від того господаря, бо грошей не бачили, то я собі нишком у метро, і бачили таку.
Знайшла я роботу на Либідській – квіти продавала. Спершу вчилась, нічого не виходило, а потім оті норовливі квіти таки почали у мене і в букети складатись і продаватись.
Гарно заробляла як на сільську міру, та от коли сплатила за оренду квартири, коли поїхала додому і назад вернула, то зрозуміла, що треба їхати десь далі – не зароблюсь я тут, хоч як мені не хотілось доньку на довго лишати.
Зібрала я гроші і вже через пів року поїхала в Італію до куми. Там мені теж не цукор, бо кума аби лиш я швидше з її квартири з’їхала, до такої господині мене відправила, що хай Бог милує.
Сеньйорі 95, але була при пам’яті і не ходила – бігала швидше від мене. Її заняттям улюбленим було слідкувати за тим, що то я роблю і як.
Ой, скільки я і насмішок і образ витерпіла. Вже сусіди сеньйорі казали, аби вона була тихішою, бо ж чув увесь під’їзд наскільки вона мною не задоволена.
Вже я пізніше освоїлась і сама за допомогою наших українок знайшла сеньйору Анну. Вже там мені легше було і морально і фізично.
На одному місці я більше 15 років працюю. Гроші матері передавала, бо й вдома треба було багато чого зробити і в неї і в мене. Та й на купку мама складала для Ніночки. Росла наша дівчинка а там і інститут і заміжжя. Попереду лиш “Мамо, дай”.
Як тільки поїхала Ніна в Київ навчатись, то я одразу гроші вклала у житло, що будувалось. П’ять років що вона вчилась жила у гуртожитку. а потім мала б у свою квартиру переїхати.
Брала одразу на дві кімнати, бо розуміла, що на всіх дівчат кавалерів із житлом не вистачить. Тож мала б уже донька гарне становище при заміжжі. Своя квартира. своя правда.
Ой, та з тим заміжжям і прийшли негаразди у нашу сім’ю. Спершу такий собі мій зять був і галантний і добрий. З села, працював, мав трьох сестер менших ще. Ну ніби гарна пара ж.
От тільк гарною парою він мені був за тисячі кілометрів, та зі слів доньки. Того вона мені не казала, що все що заробляв Гена мамі з татом віддавав для сестер.
Оженився. то нічого не змінилось, просто суми стали більшими, бо ж за оренду оплачувати не треба. А донька йому не слова:
— Я працюю нам на все вистачає. А у його батьків скрута, мамо, Ти нічого не розумієш.
Та де мені зрозуміти, таке, що чоловік у квартирі живе і фінанси у сім’ї різні. Коли то світ перевернувся. що жінка і продукти і комунальні, а теща одяг і смаколики у передачах.
А потім мама мені телефонує і каже, що просила Ніна в неї із купки досить значну суму у євро. Мені аж дивно стало, бо я нічого такого не знала, мені доня не казала.
— Риточка ж наша навчатись планує, лікарем стати хоче. Гроші треба одразу і великі. Її ж і одягнути треба і за начання заплатити і квартиру знайти. Куди тій дитині в гуртожиток. – каже мені доня, – От я й подумала, що ми могли б дитину виручити і допомогти. Ну а що, як ті гроші у шафі лежать і лежать. Кому вони там, мамо?
Починаю їй пояснювати, що для нас. для нашої сім’ї.
— так а я для кого прошу? – відповідає здивовано. – Мамо, ти просто не знаєш тих дівчат. Вони мені від сестрер ближчі. Що Мусить їхати свекруха на заробітки. Я виросла без матері, такої долі нікому не побажаю. Чому ти не хочеш допомагати людям у скруті. Я ж не багато прошу. ти б і не помітила відсутності тих грошей. якби бабуся не нажалілась.
Я сказала ні категоричне, так знаєте, що та панянка втнула – взяла кредит аби оплатити навчання зовиці своїй. бачте, я не хороша допомагати не хочу, а вона допоможе, от тільки я повинна на хліб грошей передати, бо її зарплати вже не вистачає і на комунальні і на продукти.
Я не знаю як це все назвати і пояснити, якщо чесно. Не допомагати Ніні, хай чоловік менше грошей батькам віддає? Так в них і думки такої немає. самі з хліба на воду а свекрам все до копійки.
А чи передавати хоч трішки, бо ж то моя єдина дитина? От як бути, скажіть?
Головна картинка ілюстративна.
