— Вона мені ще й так м’якенько стелить, так гарно витьохкує, — схлипувала Ніна Петрівна, витираючи носа серветкою. — Живе в моєму домі, на всьому готовому, а їй ще й цього мало! «Там тобі сподобається, — каже, — місце хороше, вийдеш, як нова копієчка». А я ж усе життя заради неї прожила, заміж не вийшла, а вона мене куди?
Моя мама, Галина Іванівна, сиділа поруч із подругою і обурено хитаючи головою, намагалася її заспокоїти:
— Ніно, ну як вона могла? Ти ж їй усе дала! Виховала, виростила! А тепер ось так? Це ж не донька, а зрадниця! Я з Іриною поговорю. Я вважай їй мама друга. Хресна як не як. Я їй нагадаю як потрібно поводитись з мамою своєю. Тримайся. подруго. Не дамо статись непоправному. Не дамо, чуєш мене?
Я стала свідком цього діалогу, повертаючись додому з роботи. Мама одразу ж покликала мене на кухню, аби розповісти, яка несправедлива доля спіткала її подругу.
— Уявляєш, Марто, — почала вона, коли я тільки встигла поставити сумку на стілець. — Її донька хоче таке зробити рідній матері! У пансіонат! А вона ж у своєму домі живе! Ірина таке надумала. Ти могла б у це повірити, доню?
— А що каже сама Ірина? — спокійно запитала я, хоча ситуація справді здавалася непростою.
— Що тут казати? — мама ледь не плакала. — Сама подивись, що відбувається! Вона каже, що мама туди на відпочинок ніби як повинна їхати. Але ж ми усі розуміємо, що назад дороги не буде!
Я вирішила не поспішати з висновками і запропонувала мамі поговорити спочатку із похресницею. Історія там і справді цікава виявилась, тож так і не скажеш, хто правий. Судіть самі.
Ніна Петрівна важко занедужала три роки тому. І, наскільки я знаю, саме її донька, Ірина, витягла її з того світу. Ірина тоді все покинула: роботу, квартиру, переїхала до матері разом з дітьми.
А її чоловік? Він залишився в їхній квартирі в іншому місті. Справа в тому, що між ним і Ніною Петрівною були напружені стосунки. І винен у тому був зовсім не зять, а теща її складний характер.
І от, минуло три роки тепер Ніна Петрівна стала хоч трішки здоровішою, і очевидно, що питання про те, як далі жити, стало між подружжям руба.
Через кілька днів ми з мамою зустрілися з Іриною, яка приїхала до нас поговорити. Вона виглядала втомленою, шкода було дивитись на те, як змінилась, колись упевнена в собі. квітуча жінка.
— Ірино, поясни, будь ласка, як так вийшло, що ти вирішила відправити маму в пансіонат? — почала розмову моя мама.
Мама була обурена і одразу знала що Ірина не права. хоч я й просила не втручатись. Але, Іра завжди для мами була маленькою дівчинкою, тож та на правах старшої почала її виховувати.
Ірина трохи помовчала, а потім почала пояснювати:
— Хресна, я розумію, як це виглядає. Але ви не уявляєте, через що мені довелося пройти. Три роки я живу тут, у маминій квартирі, фактично розділивши свою родину. Чоловік живе сам, діти постійно намагаються адаптуватися до нових умов. Мама не може залишатися одна — це неможливо просто. біля неї постійно повинен бути хтось. Знайти сторонню людину? Але я не буду спокійна. І я більше не можу бути тут.
— А чому не взяти її із собою? — продовжувала мама, явно ображена за свою подругу.
Ірина сумно посміхнулася.
— Мій чоловік категорично проти. Він не пробачив мамі її втручання в наше життя, коли вона ще була здоровою. Вона завжди ревнувала мене до нього, намагалася нас посварити. Зараз характер став нестерпним у неї, тож ні про яке спільне проживання і мови немає.
— Але ж це твоя мама!
— Так, це моя мама, — твердо відповіла Ірина. — І я зробила для неї все, що могла. Але я також маю сім’ю, і я не можу втратити її.
Після цієї зустрічі мама ще довго не могла заспокоїтися.
— Я цього не розумію, Марто, — ходила вона кухнею. — Як можна так вчинити з власною матір’ю?
— Мамо, а як інакше? — відповіла я. — У Ірини теж є свої межі. Вона вже три роки життя поклала на те, аби мама була здоровою. УК неї є власний дім, сім’я, діти. Вона не тільки донька матері а ще й жружина і мама своїм дітям. Чого про це ти не згадуєш?
— Але це ж її обов’язок!
— А що, якщо її чоловік піде? Якщо вона втратить свою родину? Хіба це справедливо?
Мама замовкла. Вона все розуміла, але вперто не хотіла усвідомити того, що іншого виходу немає. Ірина вирішила вірно, мама повинна бути під наглядом спеціалістів. Пансіонат – єдиний вихід.
— Мене обурює і ображає те, як ти ставишся до цієї ситуації. – каже мені мама одного дня, – Невже, якби ти не жила от тут поруч мене, ти б також розглядала варіант, аби я жила у старечому домі? Коли для тебе навіть думка така стала можливою? Коли ми припустились помилки у вашому вихованні, доню?
А я не розумію матері своєї. Скажіть, хіба запропонований Іриною варіант є зрадою? Пансіонат хіба не вихід у цій конкретній ситуації?
От ви б як вчинили на місці Ірини?
Головна картинка ілюстративна.
