fbpx
Історії з життя
Вона спіймала його на зраді так банально, що це навіть смішно. Поїхала в санаторій, а рейс відмінили. Людмила викликала таксі та поїхала додому. А там – чужа шуба в коридорі та черевики на підборах. Вона чомусь одразу все зрозуміла, але чомусь пішла в спальню, щоб переконатися. Переконалася

Розлучення було таким простим і швидким, що вона навіть не встигла нічого зрозуміти. Артем вибачався і казав, що нечистий поплутав, але що він міг ще сказати? Людмила не слухала його безглуздих пояснень, плакала в подушку, ходила з подружками в бар

Спочатку їй писали всілякі незрозумілі типи, тож вона навіть і не думала відповідати, або відповідала через раз. А потім з’явився він – просто принц якийсь, чесне слово. Гарний, серйозний, ввічливий – те, що треба.

— Людочко, треба брати, — говорили подруги. – Такі екземпляри на дорозі не валяються.

І вона наважилася – пішла на побачення. Артем, як на зло, цього вечора прийшов по речі, які залишилося забирати.

— Куди це ти так вирядилася? – похмуро запитав він.

— Не твоя справа, — озвалася Людмила. — Я тепер дівчина вільна.

Артем насупився і сказав:

— Людмило, ну скільки разів можна повторювати – я винен, визнаю це, але ж можна дати людині другий шанс? Навіть держава дає шанс виправитися кожному, а ми начебто не чужі люди.

— От держава нехай тобі й дає шанс, — відрізала Люда.

Артем стояв такий розгублений посередині вітальні, що колись їй навіть стало б його шкода. Але потім вона згадала шубу в коридорі і відвернулася.

— Людо, я фотоапарати свої поки що тут залишу? — Запитав він. – Треба встановити у двері замок, бо, боюся, що зіпруть їх.

Квартира була куплена Людмилою до шлюбу, а Артем усі свої гроші вкладав у своє хобі та основне джерело заробітку – об’єктиви та фотоапарати. Зараз він оселився у кімнаті в гуртожитку, сусідами в нього були не дуже благонадійні студенти, тому перевозити туди фотоапарати він боявся.

— Залишай, — знизала плечима Люда.

Побачення було просто чарівним. Ніколи в житті не було таких побачень. Цей Владислав був справді принцом з казки. Поводився дуже пристойно, при цьому не тиснув на Людмилу, розумів, що їй потрібен час, щоб прийти до тями після розлучення. І саме тому вона запросила його на чай – справді на чай, без жодних натяків. Вони разом зайшли до кондитерської та вибрали там тістечка, що було дуже мило. Потім прийшли додому, вона заварила дуже смачний чай, який привезла подруга з поїздки в Індію. Це останнє, що вона пам’ятала.

Прокинулася вона посеред ночі і дуже хотілося пити. Люда насилу доповзла до кухні, попила води і знову впала в ліжко. Прокинувшись вранці, вона виявила, що немає ні її коштовностей, ні відкладених грошей у маминій дерев’яній скриньці, ні Артемових фотоапаратів. За останнє було особливо соромно, хоча не менше було шкода сережок з маленькими діамантами, подарованих батьком на випускному у школі, витонченого браслета, який дістався їй від бабусі. Єдине, чого не було шкода, це обручка.

Вона одразу зізналася Артемові у тому, що трапилося — приховувати не було сенсу, жінка і в поліцію заявила — він не став її вичитувати і навіть гроші відмовився за фотоапарати брати. Хоча Людмила знала, що серед них були досить дорогі екземпляри.

— Як же ти працюватимеш? – хвилювалася вона.

— Ну, один у мене з собою, — відповів Артем, — якось упораюся.

Люда все одно з кожної зарплати переказувала йому гроші – не хотілося залишатися перед ним у боргу.

Напередодні нового року він повідомив, що відлітає до Таїланду – там фотографуватиме туристів, хоча казали, що цього робити не можна, однак друг Артема промишляв цим уже не один сезон.

— Може, й взагалі там залишусь, — зізнався Артем.

Він давно говорив про те, щоб переїхати в теплу країну, але Людмила завжди була проти. Насамкінець він залишив їй подарунок і велів розкрити його в новий рік.

Звичайно ж, Людмила не втрималася – розкрила подарунок одразу, як він поїхав. Там лежали втрачені сережки та браслет. А поруч листівка: «Обійшов усі ломбарди та знайшов твої прикраси. Повідомив до поліції. Обручку теж знайшов, але подумав, що тобі буде неприємно її бачити».

Людмила дві години сиділа і дивилася на свої скарби. Їй здавалося, що вона ніколи не розповідала чоловікові, що саме вони для неї найважливіші – звідки він знає? Чому він не шукав намисто, яке подарував їй на третю річницю? Невже він так добре її знав?

Таксі мчало в аеропорт так, ніби в нього виросли крила – не дарма Людмила пообіцяла потрійний тариф. Добре, що аеропорт був близько. Однак вона все одно запізнилася — коли жінка забігла всередину, посадка на рейс щойно завершилася. Артем відлетів до свого Таїланду. Може, воно й на краще. Вона знесилена сіла на сидіння, щоб перевести подих і замовити таксі назад. І тут.

— Людмило? – почула вона. — Що ти тут робиш?

Артем стояв зі своїми сумками та фотоапаратами.

— Хотіла забрати свою обручку, — зрадницькі сльози котилися по її щоках. – А ти чому не полетів?

— Хотів повернути тобі обручку, — посміхнувся Артем.

Через місяць вони полетіли до Таїланду вже удвох, щоправда, всього на два тижні. Іноді справді варто дати другий шанс.

Pryvit, sum!

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page