Розлучення було таким простим і швидким, що вона навіть не встигла нічого зрозуміти. Артем вибачався і казав, що нечистий поплутав, але що він міг ще сказати? Людмила не слухала його безглуздих пояснень, плакала в подушку, ходила з подружками в бар
Спочатку їй писали всілякі незрозумілі типи, тож вона навіть і не думала відповідати, або відповідала через раз. А потім з’явився він – просто принц якийсь, чесне слово. Гарний, серйозний, ввічливий – те, що треба.
— Людочко, треба брати, — говорили подруги. – Такі екземпляри на дорозі не валяються.
І вона наважилася – пішла на побачення. Артем, як на зло, цього вечора прийшов по речі, які залишилося забирати.
— Куди це ти так вирядилася? – похмуро запитав він.
— Не твоя справа, — озвалася Людмила. — Я тепер дівчина вільна.
Артем насупився і сказав:
— Людмило, ну скільки разів можна повторювати – я винен, визнаю це, але ж можна дати людині другий шанс? Навіть держава дає шанс виправитися кожному, а ми начебто не чужі люди.
— От держава нехай тобі й дає шанс, — відрізала Люда.
Артем стояв такий розгублений посередині вітальні, що колись їй навіть стало б його шкода. Але потім вона згадала шубу в коридорі і відвернулася.
— Людо, я фотоапарати свої поки що тут залишу? — Запитав він. – Треба встановити у двері замок, бо, боюся, що зіпруть їх.
Квартира була куплена Людмилою до шлюбу, а Артем усі свої гроші вкладав у своє хобі та основне джерело заробітку – об’єктиви та фотоапарати. Зараз він оселився у кімнаті в гуртожитку, сусідами в нього були не дуже благонадійні студенти, тому перевозити туди фотоапарати він боявся.
— Залишай, — знизала плечима Люда.
Побачення було просто чарівним. Ніколи в житті не було таких побачень. Цей Владислав був справді принцом з казки. Поводився дуже пристойно, при цьому не тиснув на Людмилу, розумів, що їй потрібен час, щоб прийти до тями після розлучення. І саме тому вона запросила його на чай – справді на чай, без жодних натяків. Вони разом зайшли до кондитерської та вибрали там тістечка, що було дуже мило. Потім прийшли додому, вона заварила дуже смачний чай, який привезла подруга з поїздки в Індію. Це останнє, що вона пам’ятала.
Прокинулася вона посеред ночі і дуже хотілося пити. Люда насилу доповзла до кухні, попила води і знову впала в ліжко. Прокинувшись вранці, вона виявила, що немає ні її коштовностей, ні відкладених грошей у маминій дерев’яній скриньці, ні Артемових фотоапаратів. За останнє було особливо соромно, хоча не менше було шкода сережок з маленькими діамантами, подарованих батьком на випускному у школі, витонченого браслета, який дістався їй від бабусі. Єдине, чого не було шкода, це обручка.
Вона одразу зізналася Артемові у тому, що трапилося — приховувати не було сенсу, жінка і в поліцію заявила — він не став її вичитувати і навіть гроші відмовився за фотоапарати брати. Хоча Людмила знала, що серед них були досить дорогі екземпляри.
— Як же ти працюватимеш? – хвилювалася вона.
— Ну, один у мене з собою, — відповів Артем, — якось упораюся.
Люда все одно з кожної зарплати переказувала йому гроші – не хотілося залишатися перед ним у боргу.
Напередодні нового року він повідомив, що відлітає до Таїланду – там фотографуватиме туристів, хоча казали, що цього робити не можна, однак друг Артема промишляв цим уже не один сезон.
— Може, й взагалі там залишусь, — зізнався Артем.
Він давно говорив про те, щоб переїхати в теплу країну, але Людмила завжди була проти. Насамкінець він залишив їй подарунок і велів розкрити його в новий рік.
Звичайно ж, Людмила не втрималася – розкрила подарунок одразу, як він поїхав. Там лежали втрачені сережки та браслет. А поруч листівка: «Обійшов усі ломбарди та знайшов твої прикраси. Повідомив до поліції. Обручку теж знайшов, але подумав, що тобі буде неприємно її бачити».
Людмила дві години сиділа і дивилася на свої скарби. Їй здавалося, що вона ніколи не розповідала чоловікові, що саме вони для неї найважливіші – звідки він знає? Чому він не шукав намисто, яке подарував їй на третю річницю? Невже він так добре її знав?
Таксі мчало в аеропорт так, ніби в нього виросли крила – не дарма Людмила пообіцяла потрійний тариф. Добре, що аеропорт був близько. Однак вона все одно запізнилася — коли жінка забігла всередину, посадка на рейс щойно завершилася. Артем відлетів до свого Таїланду. Може, воно й на краще. Вона знесилена сіла на сидіння, щоб перевести подих і замовити таксі назад. І тут.
— Людмило? – почула вона. — Що ти тут робиш?
Артем стояв зі своїми сумками та фотоапаратами.
— Хотіла забрати свою обручку, — зрадницькі сльози котилися по її щоках. – А ти чому не полетів?
— Хотів повернути тобі обручку, — посміхнувся Артем.
Через місяць вони полетіли до Таїланду вже удвох, щоправда, всього на два тижні. Іноді справді варто дати другий шанс.
Pryvit, sum!
Фото ілюстративне.
