fbpx
Історії з життя
Вона стояла на порозі низько опустивши голову. Зморена, голодна, в одязі з чужого плеча. Годі було й упізнати у цій виснаженій жінці колишню розкішну пані. тільки Бог відає, що пережила за останні місяці, та якими світами з окупації добиралась сюди. “Впустиш?” – запитала у сестри так і не піднявши очей. Колись вона принесла сюди стільки лиха і горя, а тепер прийшла, бо в усьому світі тільки тут її приймуть і обігріють

Вона стояла на порозі низько опустивши голову. Зморена, голодна, в одязі з чужого плеча. Годі було й упізнати у цій виснаженій жінці колишню розкішну пані. тільки Бог відає, що пережила за останні місяці, та якими світами з окупації добиралась сюди. “Впустиш?” – запитала у сестри так і не піднявши очей. Колись вона принесла сюди стільки лиха і горя, а тепер прийшла, бо в усьому світі тільки тут її приймуть і обігріють.

Марина так і заклякла. Аж у вухах зашуміло, світ обертом пішов перед очима. Хотілось одразу і обійняти сестру з полегкістю, що жива, і гнати її геть з перед очей.

— Заходь, – сказала так тихо, що заледве й сама себе почула.

Так і не обійнялись. Дві сироти, єдина рідна душа в усьому світі одна для одної, а чужі, геть чужі. Лягла між ними прірва гріха, простити якого не сила.

— Ой, Маринко, учись. – казала мама змалку старшій зі своїх доньок, – Лиш за розум та за душу твою світлу тебе і полюблять, доню. Оля, он красуня, увесь світ їй до ніг ляже, варто лиш захотіти. А ти, Мариночко, лиш лиш розумом і важкою працею у світі собі місце здобудеш.

Маринка чи не з народження це чула. Рідні лиш голосно зітхали на неї поглядаючи. І в кого така вдалась. Усі недоліки, що у родині були, те дитя увібрало в себе. Татові відстовбурчені вуха, дідів ніс картоплею, вузькі очі від баби і огрядність матері.

А сестра красунею була, лялечкою. З таких хоч картини пиши. Біле, мов папір волосся що лягала на плечі величавими локонами, очі кольору весняного неба і стрункий стан, легка вдача і природна харизма. Здавалось, увібрала Ольга все всю красу, яка у світі божому була. Її ніхто окрім як Ляля з дитинства і не звав. ото хіба мама як розсердиться бува за щось, то Ольгою назве, а так Лялечка вона, що б не робила, а Лялечка.

Маринка маму слухала. Ольга на дискотеку, чи на побачення, а Маринка все у бібліотеку, чи за книжками сидить. Ще у школі навчаючись мала запрошення від трьох ВИШів на навчання, такою розумною вдалась. Обрала найпрестижнішу професію у столичному ВУЗі і скінчила його з червоним дипломом. Мама права виявилась. Її силою був її розум, знаряддям – знання і наполегливість, що іншим легко у житті давалось, Маринка важкою працею діставала.

Їй уже під тридцять було, коли в її життя увірвалась любов. Подруги вже й розлучитись устигли, а вона все бігала з конференції на конференцію, міряла світ перельотами. Рома був сином одного з партнерів фірми у якій вона працювала. Спочатку над спільним проектом трудились і якось самі того не помітили, як співпраця перейшла у дружбу, а потім у дещо більше.

Ромка дивним був з дитинства. Розумник, він на три роки випереджав своїх однолітків знаннями, можливо тому друзів і не мав ніколи. Вчителі і педагоги його любили, а однолітки сторонились.

Можливо саме це їх і зблизило – нарешті кожен із них знайшов віддушину. Людину яка розуміла їхні жарти, могла підтримати розмову, або заперечити резонно. Маринка кохала до безтями, а Ромка? Йому було з Мариною добре. У свої сорок так і не зустрів дівчину до душі, а пари хотілось.

Ольга приїхала у столицю, аби до ВУЗу потрапити. З її знаннями туди не брали, тож вирішила отримати диплом зв’язками сестри. Красуня з легким норовом, вона так дивилась на Романа, як ніхто до того. Він і не пручався, поринув у почуття з головою, забув і про Маринку і про їхню доньку, яка щойно на світ з’явилась.

Розлучення було важким. Чи не вперше в житті Марина плакала, благала, голосила, на коліна ставала. Ромку вона любила щиро, усім серцем. Готова була простити зраду, аби лиш відчувати, бачити його поряд щодня. Не відпускала, ледь чи не за кожну ложку у домі судилась. Тільки так, хоч зрідка могла його бачити у залі суду. Нехай в обіймах іншої, але хоч бачити.

Знала Маринка про них усе. Сестра ледь чи не кожен свій крок на показ виставляла у Мережі. І дім новий на березі моря і те, як Ромка її на руках носив усі забаганки виконуючи. П’ять років минуло, перш ніж Марина хоч трохи оклигала і не засинала в сльозах.

Багато води з того часу спливло, ой багато. Уже й донька Маринчина школу закінчує, а сама Маринка вдруге заміжня. Хороший у неї Павло, добрий. Нема між ними почуттів феєричних, як у молодості буває, але є повага, є зріла любов двох дорослих людей які багато пережили.

Ольга щось розповідала сидячи навпроти. Казала про дім, якого немає вже, про Романа і про те, як його не стало. Згадала і про статки їхні, які за відмову співпрацювати були конфісковані ворогами. Про блокпости і нескінченну дорогу через Європу до сестри в Україну. Маринка слухала і не чула. Павло повинен був ось-ось повернутись з роботи.

Марина поглядала, то на годинник, то на виснажену жінку у рисах якої годі було й упізнати колишню красуню. Залишити її, вона скільки пережила, крім Маринки у неї і душі рідної у цілому світі?

Вказати на двері, адже той хто зрадив раз, не задумуючись зробить це знову?

04,10,2022

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page