Андрій і Олеся нещодавно відзначили срібне весілля. Дочки вивчились, повиходили заміж, жили окремо. Між подружжям завжди панували злагода, взаєморозуміння. Та останнім часом наче холодом повіяло. Щось змінилося у стосунках, надломилося.
Вона цілими днями пропадала на роботі — заробляла. І ніби забула про головне: те, що називається сімейним щастям, не можна купити навіть за великі гроші. І перестали вони розуміти один одного. Його дратувало, що дружини до пізнього вечора, а то й у вихідні немає вдома. Вони припинили разом вечеряти, та, власне, ні обіди, ні вечері вона вже й не готувала. Коли поверталась, то думками ще була на роботі. А йому хотілося, щоб Олеся була поруч.
Справді, в метушні буднів і сірих днів ми забуваємо один про одного, навіть якщо і перебуваємо в одній квартирі. Сердечним розмовам віддаємо перевагу спілкуванню з телевізором, нам ніколи зателефонувати, ніколи вислухати. Порадити, поспівчувати…
Андрій почав ревнувати. Вони часто сперечатися, виплескували образи, не розмовляли, затим мирились, бо не могли один без одного. А потім він запив, і вона прогнала його. А коли він перебрався до матері, пити перестав… Іноді цікавився, як у неї справи, вона ж виплакала всі сльози і чекала, що він покличе її, бо самій попросити його повернутися не дозволяла гордість.
Згодом не стало її бабусі, яка жила на Черкащині, і залишила їй у спадок свій будиночок. Раніше вони часто туди їздили. Неподалік хати річка, ліс — чарівний куточок її дитинства.
Вересень уже господарював у лісах, садах, полях і на городах. Бабине літо! І Олеся попросила Андрія відвезти її в село зібрати пізню городину, яблука. Домовитись із сусідкою приглядати за хатою, поки знайдеться покупець.
Він погодився, бо любив там бувати, любив, як і вона, збирати гриби… Коли їхали, потихеньку розмовляли, згадували бабусю Марію, милувалися першою позолотою гаїв, лісочків.
«Десь читала, — сказала Олеся, — що на планеті понад усе люблять повернення літнього тепла. Усі радіють бабиному літу. А бабуня вчила, що ось коли треба відправлятись у ліс — настає чудова пора для збору грибів. Сонце не так сліпить очі, листя ще не повністю покрило землю. Шукати лісові скарби — одне задоволення».
Він із теплою усмішкою поглядав на неї.
Викопали буряки, моркву, які ще навесні сіяла бабуся, зірвали кілька відер антонівки, яку колись прищепив дідусь, прибрали на могилках дорогих людей…
— Ну що, в ліс? — запитав Андрій.
— Обов’язково! — відповіла весело.
В лісі було прохолодно, але сонце трохи припікало. Пахло хвоєю і прілим листям. На пеньках і повалених деревах було повно опеньок. Великі, перерослі, з блідо-коричневими капелюшками і зовсім маленькі, молоді і свіжі, вони росли, як завжди, родинами. Він обережно зрізав їх. Кошики наповнились швидко, за годину. Потім вона побачила калину, обсипану яскраво-червоними, майже прозорими ягодами. Зрізали кілька великих і тяжких кетягів. Сіли на повалене дерево відпочити. Олеся зняла з голови хустину.
— Їхати зовсім не хочеться, — вона підставила обличчя лагідним сонячним променям.
— І справді, чудово! А повітря яке! А ліс! — погодився він. — Може, не продаватимемо хату?
— Не будемо, — задумливо відповіла.
— Ти зараз схожа на калину, така ж гарна, — Андрій міцно обійняв її.
Серед лісу дихалось привільно, думалось просвітлено, легко. На душі панували такі спокій і злагода, що їм хотілось обійняти велетенського дуба, притулитись до білокорої берізки та приголубити весь світ. Таке находить хіба в годину душевної рівноваги, коли ти у повній гармонії із самим собою, зі світом, із природою.
— Вибач мені, я тебе кохаю.
— А я без тебе жити не можу…
Автор – Любов Матвієнко.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
