Сама себе лаю. Розумію, що роблю неправильно, почуття провини спокою не дає, але все через брак грошей…
А все почалося з того моменту, коли дочка подорослішала, влаштувалася на роботу, почала заробляти. Але продовжила жити з нами та харчуватися за наш рахунок. А сама лише в інтернеті сидить.
Коротше кажучи, не життя у неї, а казка. Виходить нічого у неї в житті не змінилося, щойно заробляти вона стала. Зарплата у неї 8 тисяч, але їй не потрібно було ні платити за комунальні послуги, ні на їжу витрачається, ні на дорогу до роботи. Гуляла вона на широку ногу — хочеш різні гаджети купуй, а хочеш на море їдь.
Тут я не витримала та сказала їй.
— Донечко, а чи не бажаєш ти нам платити за проживання тут? Давати якусь частину грошей на продукти та оплачувати свою частку у комуналці?
Дочка трохи обурювалася, але подітися їй нікуди, погодилася. І почали ми з нею підраховувати скільки їй потрібно буде платити мені грошей. І нарахували суму трохи більше ніж половину її зарплати.
Тут вона сказала.
— Ну ні… Половину не віддам, надто жирно буде.
Тут мені стало її трохи шкода. Все-таки дитина працює, старається.
— Добре, тоді третину.
Обидві сторони погодились.
Коли про це дізналася бабуся, то почала вона мені акуратно так вимовляти при зустрічі. Сказала, щоб я власну дочку “не шкодую”.
Тут я замислилась над її словами.
Адже вона ж дитина, тут і так все ясно. Що це ми їй усім винні…
Ми зобов’язані її: одягати, взувати, годувати. Я не проти. Ми навіть сплатили за її навчання за кордоном, бо їй так захотілося. І ми були б дуже раді, якби вона його закінчила. Але що ми отримали у відповідь? Вона кинула вчитися, дійшовши до середини пройденого шляху, а нам заявила: “Я вам взагалі нічого не винна!”
Так, діти вони такі.
Або, як допомогти по дому чимось, або скласти дрова, так у неї купа відмовок знаходиться: Ні, самі цим займайтеся. Ви що? Я ще маленька, і таке життя собі не хотіла, та й взагалі, я на роботі втомилася, спати хочеться.
Все-таки, в цьому випадку, я вважаю, якщо вона вже виросла, то нехай вчиться жити за правилами цього життя. Допомагає нам хоч якось. А якщо не хоче, то, будь ласка, вперед “назустріч життю”, двері відчинені. Нехай поживе окремо і “відчує реалії, самостійного життя!
Так свекрусі і сказала, але вона не може ніяк заспокоїтись. От прямо ми у її очах не батьки, а казна-хто. Ну а вчора так узагалі мене вразила свекруха до неможу:
— Ми з онукою побалакали і вирішили, що я переїду до вас жити, а вона в мою однокімнатну.
Як вам? Це при тому Що свекруха у мене не старуся-бабуся, а досить таки активна жінка, яка має70 років, купу енергії, кавалерів і подруг.
Донька вже речі збирає, а я проти і все. Так і сказала, що нікого не пущу і край.
Тепер ні донька, ні свекруха зі мною не балакають. Чоловік самоусунувся від цих питань і лиш мовчить. на його улюблений диван і телик усі ці події аж ніяк не вплинуть.
А я проти і вважаю, що права.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
