— Відколи одружились, квартиру орендують! — розповідала пенсіонерка Галина Іванівна своїй сусідці Марії. — Уявляєш? Одружилися більше десяти років тому, уже двоє дітей мають, а про своє житло навіть не задумалися. Я їм сто разів казала: «Не чекайте спадщини, беріть житло на виплату!»
— А вони що? — цікавилася Марія, розливаючи чай у чашки.
— Та сміялися з мене, — махнула рукою Галина Іванівна. — Вони, мабуть, думали, що я їм щось залишу. А я їм одразу сказала: «Не розраховуйте!»
Так склалась доля що у свої 68 Галина Іванівна була власницею двох квартир у столиці. У двокімнатній вона жила сама, а трикімнатну багато років здавала в оренду.
Гроші від оренди дозволяли їй не працювати. Вона звільнилася ще в п’ятдесят років і відтоді насолоджувалася життям: займалася дачею, сиділа в інтернеті, спілкувалася з подругами та час від часу навідувала квартирантів.
— А тепер от і пенсія є, — казала вона, сьорбаючи чай. — Але то так, бонус. Люди думають, що здавати квартиру легко. А насправді то суцільний клопіт!
— Чого це? — здивувалася Марія.
— То щось у квартирантів зламається, то сусіди скаржаться, то з грошима затримки. Але я сувора: затримали три рази — на вихід! А то починається: «У нас діти, у нас важкі часи». Ні, вибачайте. Дивляться усі на тебе так, ніби ти людина не добра і останнє забираєш. От і виморилась я від того усього. Продала я ту квартиру та й по всьому.
— Як? Ви продали трикімнатну? — мало не впустила чашку Марія.
— Так, ще в кінці минулого року! — гордо заявила Галина Іванівна. — Я давно це планувала. Тепер маю гроші, щоб залишок років пожити собі на втіху. Вже й знайшла хороший пансіонат для літніх людей як прийде час, спокійно переїду туди.
— А син? — обережно спитала Марія. — Йому нічого не залишиться?
— А чого це йому щось має залишатися? — обурилася Галина Іванівна. — Він чоловік, хай сам заробляє! Я ж на його шиї не сиджу, грошей не прошу. Усі свої негаразди вирішую сама, і їм того ж бажаю.
Про продаж квартири Галина Іванівна синові Олегу не сказала. Навіщо? Вона просто зателефонувала перед святами і попросила дозволу приїхати привітати онуків.
— Привезу дітям подарунки, — сказала вона.
Олег злегка здивувався, але дозволив. З онуками Галина Іванівна бачилася рідко. Відносини з невісткою Іриною теж були, м’яко кажучи, напруженими.
— Вона, мабуть, думала, що я їх після весілля пущу в одну зі своїх квартир, — усміхалася Галина Іванівна, розповідаючи подрузі. — А коли зрозуміла, що цього не буде, наговорила мені купу образ. «Онуків тоді не побачите взагалі!» — заявила. А я їй: «Ну, не побачу, то й не дуже засмучусь».
Онуки виросли без бабусі, і, як вважала Галина Іванівна, від цього ні їй ні онукам не стало гірше.
Отже, напередодні свят, привезла вона родині сина чотири конверти. У кожному — по десять тисяч гривень. Навіть для невістки.
— Вони аж оніміли, — сміялася вона, розповідаючи сусідці. — До цього я їм тільки шкарпетки та шампуні дарувала. А тут такі суми!
Конверти відкрили вже після її від’їзду. Олег одразу зателефонував.
— Мамо, звідки такі гроші? — голос його був недовірливий.
— Та квартиру я продала, — спокійно відповіла вона. — Казала ж, що здавати більше не хочу. Жити буду на ці гроші, як і планувала.
— Ви що, просто їх проїсте? — обурився Олег. — Коли у вас рідні діти й онуки житло винаймають? Мамо, та хоч із першим внеском допоможіть.
— А це вже не до мене питання, — відрізала Галина Іванівна.
Вечір після новини у квартирі Олега був напруженим. Ірина ходила по кухні, тримаючи в руках конверт.
— Ти чув? Вона продала трикімнатну квартиру! — її голос тремтів від обурення.
— Та чув, чув, — буркнув Олег, ковтаючи чай.
— Як так можна? У нас діти! Ми на орендованій квартирі!
— А я що? Що я можу зробити?
— Поговори з нею! Це ж абсурд!
Олег зітхнув і набрав номер матері.
— Мамо, а ви не думали, що ці гроші краще було б вкласти у щось корисне для родини?
— Наприклад? — сухо перепитала Галина Іванівна.
— Ну, хоча б допомогти нам із житлом!
— Олеже, я сама тебе виростила, дала тобі овіту, працювала на трьох роботах і на заробітки їздила аби на ту, трикімнатну квартиру заробити. Тобто я змогла, а ви двоє дорослих у парі не можете. Не сміши мене, синку. Далі ви самі.
— Але це несправедливо! — обурився Олег.
— Несправедливо — це сидіти й чекати, поки вам усе на блюдечку принесуть, — відрізала Галина Іванівна й поклала слухавку.
Увечері вона знову сиділа на кухні з Марією.
— Ну як він? — поцікавилася сусідка.
— Ой, розходився, доводив, що це несправедливо, — зітхнула Галина Іванівна. — А я йому сказала, що треба самому рухатися. Зрештою, я ніколи і нічого йому не обіцяла, в нього не просила. Якщо подумати, то він мій син, дорослий чоловік. Ніби як він повинен мене утримувати у такому віці, а не я його. Хіба ж ні?
— А онуків не шкода? – жалісливо протягнула сусідка. Тій у голові не вкладалось як так можна. Бачте у її квартирі син із невісткою проживають, Вона спала на кухні, останнє віддавала родині сина, Тому і не могла зрозуміти – як можна думати про себе лиш.
— Та шкода, але вони ж не бездомні. Хай батьки думають, як їм краще жити. Я своє життя прожила для сина. На заробітки поїхала, освіту йому дала, весілля зіграли. Все я сама, ти ж знаєш. Хіба ж не заслужила пожити трохи для себе?
Галина Іванівна відчинила вікно, вдихнула свіже повітря й усміхнулася.
— От побачиш, Маріє, вони ще мені подякують. Може, ця новина змусить їх діяти? А я поки поїду на море. Давай зі мною у Таїланд. Може й тобі щось нове відкриєтья у житті. Не правильні у на початкові налаштування, подруго. І в який момент то так вийшло, що діти почали вірити свято у те, що батьки, навіть похилого віку, їм щось винні, чи чимось зобов’язані. Я, наприклад, до останнього матері допомагала. Нічого від неї не чекала. Можливо, якби син так же поводився, то й не було б цього всього. А так, я іншого виходу не бачу. Може хоч так почне рухатись і в житті влаштується краще. Як думаєш, допоможе?
А й справді, допоможе це Олегу і Ірині? Галина Іванівна права? А чи все ж справжня мама у цій історії – Марія? Як вважаєте?
Головна картинка ілюстративна.
