Вони приїхали вночі. Не телефонували, не попереджали, просто постукали у вікно о третій. Зараз від кожного найменшого звуку прокидаєшся, а той стукіт був для мене, як грім. Довго не наважувалась вилізти з-під ковдри, але потрібно було. Пішли разом із мамою відчиняти. Там стояли вони. Удвох. очі в підлогу і лиш тихе і сумирне «Приймете?».
Я вийшла заміж в 25. Це було свідоме рішення дорослої і самостійної людини. Ні, не тому що “годинник цокає” і “коса сива”. Ні. Я зрозуміла, що з цією людиною зможу прожити життя і ми хоч і різні, але є доповненням одне одного. Він буря – я тиха вода. Такі вік разом вікують у щасті. Так я гадала. Ми не день і не місяць зустрічались. Я знала його у всіх аспектах. Ми жили разом три роки, тож ніщо не віщувало того, що врешті сталось.
Ми винаймали квартиру у столиці. однокімнатна, маленька і тісна. для мене вона була прекрасною. В ній ми були щасливі. Його мама кликала нас до себе і не раз, але я проти була одразу. З шістнадцяти років я на “своїх хлібах”. Нас з сестрою ростила мама одна. Тож, як тільки мені виповнилось десять і я навчилась варити їсти і пекти хліб – мама вирушила на сезонні заробітки. Ми бачили її три дні на місяць – далі самі якось.
Тож я самостійна з малечку і життя під одним дахом з іншою дорослою жінкою собі не уявляла. Все змінилось з появою старшої доньки. Чоловік втратив роботу, я в декреті, а за квартиру хочеш чи ні, а десять тисяч заплати. Мусили ми таки переїхати у трикімнатну квартиру свекрухи.
З першого ж дня я відчула різницю у поведінці чоловіка. З турботливого чоловіка і батька, він якось одразу перетворився на ще одну дитину в домі. Не повірите, але людина яка мила посуд, купала зі мною малюка і готувала їсти, враз усе це розучилась робити. Тепер він лежав на дивані і гортав стрічку в телефоні. Навіть бутерброди мама йому підносила і стелила серветочку, аби крихти не засипали його бороду, адже підіймати голову з подушки, він не збирався.
Я не раз з ним говорила, але переді мною була чужа людина. він говорив інакше, думав по-іншому і вчинки були не його – його мамусі. Так він так і волав на всю квартиру:
— Мамусю, дай бутерброд. Тільки в мікрохвильовці розігрій. і збігай мені купи газовану воду.
Але це були лиш квіточки, адже свекруха мене не злюбила з першого ж дня мого там перебування. я не так розмовляла. Не такі наголоси в словах робила. Вона могла зателефонувати подрузі і голосно сміючись розповідати, що я сказала, чи зробила. До того, що готувала я ніхто не торкався принципово. та що там, коли колисала дитину вона могла сказати, що я не таку пісеньку співаю.
Я не розумію досі як і чому, на що я сподівалась і чому не втекла одразу, але от так ми прожили ще три роки. У нас з’явився ще й син. Я все вірила, що налагодиться наше життя. Що чоловік стане колишнім. я ж кохала його, намагалась повернути того мужчину за якого заміж вийшла, але марно. Сину було три місяці, коли я вийшовши на прогулянку з дітьми, зрозуміла, що не можу більше повернутись у той дім.
Так я й приїхала до мами. Досі пам’ятаю: у кишені сто двадцять гривень а в колясці двоє дітей. Все! Без речей, підгузків, чи думок про те, як бути далі. Мама відчинила двері і лиш сказала:
— Ми все зможемо.
Таки змогли. Не просто було, але скільки ж добрих людей довкола! Книжечки діткам і одяг позносили родичі. Дядько з-за кордону допомагав від усієї душі. Я одразу пішла на роботу до місцевої амбулаторії прибиральницею. Чверть ставки, але мені кожна копійка дорога була.
Так минуло вісім років. Ми розлучились. На аліменти я не подавала принципово, адже не хотіла мати нічого спільного з колишніми родичами. А вони ніколи й не згадували ні про мене, ні про дітей. Навіть, на дні народження не вітали і не дарували подарунків. І ось, 25 вночі, вони постукали у наше з мамою вікно.
Звісно, прийняли. У нас уже знайшли прихисток дві родини, тож і їм місце знайшлось. Проста сільська хатина без зручностей, але у нас тут тихо.
Ні я ні мама моя їм не згадували минулого. Не до того зараз, так ми думали і щиро вірили, що й вони тієї ж думки, але дарма. Уже наступного ж дня мій колишній не прийшов, приповз додому ледь не на чотирьох. Я була здивована, адже зрозуміти де він придбав те не могла, але якщо дуже хоче – знайде. Якби ж ліг та й спав. Ні. Він влаштував концерт. Ледь ми його вчотирьох угамували. Наступного дня та ж картина.
А свекруха теж спокою не дає нікому. Не знаю з якого такого дива, але вона почала керувати усіма так, ніби це у неї в домі ми всі і саме вона тут господиня. Концерти щоденні і все їй не те і не так.
І так не спокійно, так тут ще й ці двоє. Що робити ніяк зрозуміти не можу. Ніби як і не виставиш за двері – ас не той, але й знаходитись під одним дахом сил немає.
Виставити? Чи залишатись людиною?
Раїса К?
