Микита з нетерпінням чекав від коханої відповіді на свої листи. Вона написала йому, що при надії, що призналася своїй мамі, що вона її не сварила, а пішла з нею лікаря, були на огляді, сказали, що народиться хлопчик.
Він написав їй уже третього, теплого й ніжного листа, але відповіді не отримав. Микита більше ні з ким він не листувався, щоб пересвідчитися, що все з нею добре.
Хлопець телефонував тільки рідним і найближчому другу. Про свої стосунки з Ларисою не розповідав нікому, але всі й так бачили, яка любов між ними. Мама була проти неї, може, ревнувала тата до Ларисиної мами, його першого кохання. Хлопець не хотів розпалювати конфлікт, ніби погоджувався з мамою, запевняв, що не зустрічатиметься з Ларисою.
Як тільки мама дізнається, що дівчина носить під серцем його дитину, то змириться з його вибором. Коли батьки наступного разу приїдуть до нього в армію, він повідомить їм новину, і нікуди вони не дінуться, подобається це їм чи ні, він уже дорослий, відслужить, влаштується на роботу, одружиться, житиме в дружини, поки не збудує власну хату, а тато й мама хай молодшою сестричкою переймаються і придане відтепер готують.
Степан і Катерина довго не відважувалися поїхати до сина в армію. Їх мучило якесь почуття провини, хоч виправдовувалися самі перед собою, що вони не виганяли маму з донькою з села.
Сказати сказали: хай не приписує свою дитину їхньому сину, бо навколо неї багато хлопців в’ється, хтозна, з ким нагуляла. Значить, правда в очі коле, мають що приховувати, тому й з села виїхали.
Валя даремно намагалася заспокоїти доньку після візиту батьків Микити, які могли б стати їй сватами, а не суддями, що звинувачували її в поганому вихованні дочки, мовляв, сама привела на світ позашлюбну дитину та й доньку того навчила, та хай собі живуть обидві, як знають, але нічого по селі чутки розпускати, що при надії від їхнього сина.
Жінка в суперечку з батьками Микити не вступала, бо перед ними відчувала себе безпорадною та безсилою. Але в той же вечір згадала про людину, яка її завжди підтримувала, вирішила вранці їй з пошти зателефонувати, надіючись, що та добра бабуся прийме її з донькою до себе, Валя вирішила не гаяти часу, а збиратися в дорогу. Лариса мовчки погоджувалася з мамою, мало що тямлячи з жалю й образи.
Батьки Микити все відкладали й відкладали поїздку до сина в армію, вишукуючи для себе якісь причини.
Але так сталося, що змушені були за кілька годин зібратися й поїхати: з військової частини подзвонили, що їхній син у лікарні, травмувався під час навчань. Намагалися розпитати, що і як трапилося, але Микита сам різко ставив запитання за запитаннями, навіть не чекаючи відповіді: чому ви приходили до Лариси, що ви їй говорили, куди вона поїхала, чому лист від неї прийшов аж із Вінниці?
Справді, на тумбочці лежав конверт із відповідним штемпелем вінницької привокзальної пошти. Батьки розгублено й винувато мовчали, у мами було кілька заготовок, щоб розказати, що про Ларису говорять односельці, з ким її бачили, хто до неї приходить…
Та в жінки вистачило сумління не паплюжити дівчину. Ну втекла, то й втекла, забудеться все, син відслужить, знайде собі гідну дівчину, одружиться.
Працюючи прибиральницею в школі, Валентина й уявити не могла, що пройде шлях від техпрацівниці до вчительки хімії. Народивши від однокурсника дитину, яку він відмовився визнати своєю, Валя залишила інститут. Її долю повторювала донька. Виїхавши з рідного села до чужих людей, які стали їй рідними, жінка ніби заново на світ народилася, на кожному кроці їй щастило.
Прибираючи в кабінеті хімії, вона почула розмову старшокласниць, які, готуючись до олімпіади, розв’язували задачі, але щось у них не виходило. Валя запропонувала свою допомогу, чим здивувала учениць, але вони погодились.
Якраз увійшла вчителька хімії і була захоплена знаннями Валентини. Вона хотіла оформити пільгову пенсію за вислугу й переїхати до доньки, але директор просив попрацювати, поки не знайде їй заміну, а тут така кандидатка з незакінченою вищою, яка обіцяє поновити навчання.
Два роки пролетіло, як один день. Батьки чекали з армії сина. Дочекалися, але не одного, обіцяв сюрприз – і дотримав слова: приїхав із дівчиною, згодом і весілля відгуляли, гарну хату збудували, донечки в них народилися.
Степан і Катерина раділи за сина, були задоволені невісткою, тішилися внучками. А від донечки також дочекалися сюрпризу: народила позашлюбну дитину, та хлопець її покинув.
Отоді й згадалася їм Лариса, відчули докори сумління. Щоб якось спокутувати свою провину перед Богом, дочці не дуже дорікали, батька внучки до суду вирішили не подавати, а разом виховувати внучку.
Степан і Катерина не могли натішитися своїми внучками: красуні, розумниці. Старшенька на останньому курсі коледжу заміж зібралася. Не заперечували – в них ніби родинна традиція рано одружуватися й заміж виходити, головне, щоб все, як у людей, без неприємних сюрпризів.
Степан і Катерина вже думали, що відпокутували свою провину перед Ларисою, що Бога перепросили за минуле, більше перетинатися з ним не будуть, але доля розпорядилася інакше.
Лариса народила здорового хлопчика. Підростаючи, син відображав сповна копію Микити: чорнявий, з тонкими рисами обличчя, великими темно-карими очима під чорними дужками тонких брів, і не давав своїй мамі забути її перше й останнє кохання.
Вона, як і його бабуся Валя, була однолюбкою. Всю свою любов жінки віддавали синові та внуку Олежику. Жіноче виховання не завадило виростити й виховати Олега справжнім чоловіком, дати освіту. Юнак закінчував коледж, де колись навчалася мама, і готувався стати студентом третього курсу університету, який заочно закінчила бабуся.
З допомогою батьків Микита справив старшій доньці розкішне весілля, запросили багато людей, зокрема однокурсників. Після застілля перейшли в намет для танців. Дідусь Степан і бабуся Катерина з цікавістю спостерігали, як закружляли у вальсі наречені, потім приєдналася сільська і студентська молодь.
І враз Катерина здригнулася так, що її тремтіння ліктем відчув і Степан: з молодшою донькою сина кружляв сам… Микита, 15-річний юнак на випускному в 9 класі. Але це не було видіння з минулого. Степан також не міг відвести очей від молодої пари, дуже подібної одне до одного. «Як брат і сестра», – чи то подумало, чи стиха промовило подружжя, переглядаючись між собою.
Синова молодша, як дві краплі води, схожа на батька, але чому юнак такий подібний на нього. «Невже син Микити й Лариси? – майнула в обох здогадка, – та нехай, якщо так». Але ось він запрошує внучку до танцю вдруге, втретє, щось шепоче на вушко й вони виходять.
Так, бувають такі подібні між собою, але якщо це не просто подібність, якщо цей юнак – рідний брат їхній онучці, якщо вони закохаються одне в одного, захочуть одружитися, що робити в цій ситуації?
