Саме вона й була тим рушієм, який мене спонукав звернути на нього увагу, бо, бачте, дуже вже схожий він був на її чоловіка, мого діда.
– Марусю, а ти придивися до Микити, добре придивися. І що, що ні ростом, ні красою, зате яке він має добре серце. А то в сімейному життя найцінніша річ. Дідо твій таким був, Царство йому Небесне, і ми дуже добре жили і ви будете.
Не раз і не два мені хотілося крикнути бабусі: в чому ж його цінність, коли він, добренький, давав сусіду велосипеда, а той привозив з тріснутим колесом і я вже мусила йти пішки кілька кілометрів на роботу; в чому його цінність, коли він всім сусідам помагав возити картоплю, а, коли приходила черга нам, то його спина хапала; де була його цінність, коли люди рвали поля один поперед другого, а він казав, що нам і так вистачить.
Може, для інших він був добрий, але те все його добро мені обходилося в моє здоров’я і достаток.
Не раз я хотіла його покинути, але діти надто татка любили та й не раз таке бувало, що й мене він жалів.
Прийду з роботи вже геть втомлена, а вся господарка обійдена і ще й мені вечерю залишили. Було таке і не раз.
Але толку з того, як жили ми в старій хаті і як діти одяг не доношували за родичами, то купували на гуманітарці.
Не кажу, що я в при емоційній розмові не згадувала, що він добрий до всіх, крім мене. Було і не раз. А особливо мені захотілося іншого життя, коли мало виповнитися сорок років. Ми тоді з кумою пішли відзначати удвох і таки добряче повеселилися.
І тоді я їй сказала, що її шлюб, то приклад для мене, бо все у них, як в молодості: слово гостре, підморгування і сміх, а у нас все, як в столітніх, без бажання і стремління.
– Ой, Марусю, знала б ти скільки разів я думала, що тобі пощастило? Що тобі не треба думати, чого чоловік спізнюється і пахне парфумами. Чи виводити його на чисту воду чи зберегти родину.
Я тоді замовкла, бо мій ніколи на іншу і не глянув, то я точно знаю. Але ж хочеться ще якоїсь феєрії почуттів, а не звичного: «Не голодна? Не змерзла? Ноги не болять?».
Але я не послухала куму і таки закрутила любов з чоловіком, який був за мене молодшим на десять років. Так в мені все дзвеніло, що я вже й ховатися перестала перед чоловіком і певна, що він добре знав, що зі мною відбувається. Той час пролетів, мов одна мить і вже мій коханий поїхав до себе додому, бо був у відрядженні, а я вся наче спопеліла.
Приходиш додому і замість коханого Микита зі своїм звичним про голод і холод. Хотілося все йому просто в очі сказати, але, слава Богу, щось мене стримало.
Вирішила, що буду жити в надії, що вернеться до мене мій коханий, хай хоч у відрядження, але вернеться. Але чуда не сталося і я продовжувала жити з чоловіком.
Далі треба було вже дітей женити і онуків няньчити, то вже мені було не до кохання. Так життя вже плило, коли в мене почалися проблеми з ногами.
І саме чоловік мене виходжував з найгіршого, завжди підтримував та ні разу я не чула в свій бік кривого слова, що йому важко і він хоче легкого й простого життя.
Згадалися мені аж тепер бабусині слова і стало мені совісно за свій вчинок, бо тепер я зрозуміла, що мій чоловік, з добрим серцем, не красень, але він моя опора і підтримка. Був і є.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
