Все почалося з такого моменту: кришталева ваза, весільний подарунок свекрухи, від чоловікового необережного руху впала й розбилася на друзки. І це в той час, коли ми готувалися до ювілею – нашого кришталевого весілля. Я ніколи не вірила в прикмети, але цього разу щось защеміло в серці і тривожні передчуття розлилися в душі через цей символічний знак.
П’ятнадцять років пролетіло, як один день, Ми жодного разу навіть не посперечалися, прожили в злагоді і мирі, ростили чотирнадцятирічного сина Євгена. Я так мріяла про другу дитину – доньку, але чоловік і слухати не хотів, бо вважав, що краще одній дитині віддати всю батьківську увагу, любов і турботу, а не ділити між кількома спадкоємцями своє душевне й матеріальне багатство. Я звикла в усьому коритися своєму Ростиславу, бо дуже любила його і змушена було змиритися з його волею.
Річницю ми вирішили відсвяткувати вдома. Я переглядала й перераховувала посуд, щоб на всіх вистачило. Виявляється, на поличці були весільні подарунки, які ми ще ні разу за п’ятнадцять років не використовували. Ростислав складав список гостей. Я до нього додала мою найближчу подругу і колегу з роботи Бориса. І тут почалося:
– До чого тут Борис? Де таке бачено, щоб лікар приходив до своєї медсестри в гості?!
– Гаразд, як скажеш, тільки не ображай мене ревнощами і недовірою.
Я не стала наполягати, перевела розмову на іншу тему:
– А посуду нам вистачить, на щастя, нічого не розбилося за ці роки.
Та, напевне, я наврочила, бо в цей час дзенькнула ваза, в яку чоловік хотів поставити мої улюблені квіти. Ледь устигла я прибрати осколки, як у двері подзвонили. На порозі стояла дівчина, років вісімнадцяти.
– Хто ви, панянко? Мабуть, помилилися?
– Я – Ліза, прийшла до свого батька, Ростислава Гончаренка.
– Батька? – я отетеріла.
– Донечко, – почувся за спиною голос Ростика, – радий бачити тебе, Лізонько.
– А чому я нічого не знаю? – мені здавалося, що це якийсь жарт.
– Вибач, що так і не сказав тобі. В студентські роки ми з мамою Лізи проживали якийсь час разом.
– А я ніколи не відчувала, що живу в неповній сім’ї, – зухвало сказала дівчина, – бо татко на всі свята приїздив до нас із подарунками.
– Отакі були твої відрядження, – з докором у голосі мовила я, та почула у відповідь тільки сміх тата і доньки.
Тепер зрозуміла, чому Ростислав не хотів другої дитини, адже мав доньку від іншої жінки. Не могла тільки зрозуміти, чому жив на дві родини і приховував це.
Але йому вдалося переконати мене, що він кохає, що просто беріг мої почуття.
Здавалося, що все далі буде добре, поки Ліза не заявила, що посварилася з мамою, бо вона заставляє її прибирати в квартирі, ніби для того її, єдину доньку, народила, що вона назавжди переселяється до тата. Я вдавала, що також цьому рада, доки з наших вдаваних квіточок приязні не дозріли гіркі ягідки незгоди.
Ліза все більше випробовувала мою терпеливість. То вона контейнер з їжею, який я приготувала для себе на добове чергування, взяла з собою в інститут, то зайняла нашу спальню, викинула з шафи мій одяг, щоб обладнати свою власну кімнату, то ноутбук сина брала, коли йому самому був потрібен. А Ростислав у всьому потакав своїй дочці, мовляв, це його квартира, придбана ним до нашого одруження, і Ліза має на неї більше право, ніж я.
Мені не залишалося більш нічого, як зібрати свої речі та синові, покинути чоловікову квартиру та переїхати в передмістя до далекої родички, щоб утримувати її задля успадкування будинку.
Ростислав навідувався до сина, випрадовувався, що заповів квартиру доньці, бо відчував себе в боргу перед нею, адже не проживав з дочкою постійно. А вона виявилася нещирою, тільки на житло й претендувала, привела в дім молодого чоловіка й пара ледь не вижила його, батька, з власної оселі. Та він поставив їх на місце, сказавши: «Заповіт – це не дарування. Заповіт можна й переписати».
А ще мій колишній прозоро натякав, щоб ми почали все спочатку. Я, звісно, розумію його і прощаю, але жити з ним під одним дахом більше не відважуюся. Чи виправдані мої побоювання, як гадаєте.
